Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Однак, попри це хвилювання за стан континенту, британські (й особливо англійські) експерти залишалися дещо осторонь, ніби проблеми Європи та Британії, хоч і очевидно пов’язані, усе ж таки відрізнялися в ключових аспектах. За деякими важливими винятками[125], британські інтелектуали не мали значного впливу на великі дискусії континентальної Європи, а спостерігали за ними збоку. Якщо узагальнити, питання, які були гостро політичними в Європі, у Британії викликали лише інтелектуальний інтерес; а те, чим переймалися інтелектуали континенту, у Британії зазвичай не виходило за межі наукових кіл, якщо його взагалі помічали.

Ситуація в Італії була майже діаметрально протилежна. З усіх країн Західної Європи саме Італія найбільш безпосередньо зазнала нещасть доби. Двадцять років країною керував перший фашистський режим у світі. Вона перебувала під німецькою окупацією, потім її звільнили Західні союзники. Повільна війна на виснаження і знищення, яка тривала майже два роки на трьох чвертях території країни, залишила більшу частину цих земель та їхнього населення на межі злиднів. Ба більше, з вересня 1943 року по квітень 1945 року північ Італії здригалася від, по суті, повномасштабної громадянської війни, хоч її так і не називали.

Як колишній країні Осі, Італії не довіряли ані на Заході, ані на Сході. Після розколу між Тіто і Сталіним невизначений кордон Італії з Югославією став найбільш нестабільним та потенційно вибухонебезпечним фронтиром «холодної війни», а непрості відносини країни з комуністичним сусідом ускладнювалися тим, що в Італії існувала найбільша комуністична партія поза межами Радянського блоку: із підтримкою в 4 350 000 голосів (19%) у 1946 році, які зросли до 6 122 000 голосів (23%) у 1953-му. Того самого року Італійська комуністична партія могла похвалитися 2 145 000 членів, які платили членські внески. Місцевий вплив партії підсилювали її майже абсолютна влада в деяких регіонах (зокрема Емілії-Романьї навколо міста Болонья), підтримка Італійської соціалістичної партії[126] під проводом П’єтро Ненні та широка популярність її витонченого й вдумливого лідера Пальміро Тольятті.

З усіх цих причин інтелектуальне життя в післявоєнній Італії було дуже політизоване і глибоко пов’язане з проблемою комунізму. Абсолютна більшість молодих італійських інтелектуалів, зокрема і деяких з тих, хто піддався на чари фашизму, формувалася в тіні Бенедетто Кроче. Характерне поєднання геґеліанського ідеалізму у філософії та лібералізму ХІХ століття в політиці, притаманне Кроче, стало етичною системою координат для покоління інтелектуалів-антифашистів; але в післявоєнних обставинах здавалося, що цього явно замало. Реальний вибір, який мали італійці, полягав у радикальній альтернативі: політизований клерикалізм — альянс консервативного Ватикану (за правління папи Пія ХІІ) та християнських демократів, підтримуваних США, — або ж політичний марксизм.

Італійська комуністична партія мала певну особливість, яка відрізняла її від інших комуністичних партій і на Сході, і на Заході. Із самого початку її очолювали інтелектуали. Тольятті, як і Антоніо Ґрамші та інші молоді засновники партії двадцять років тому, був помітно більш освіченим — та шанобливим у своєму ставленні до освіти, — ніж лідери більшості інших комуністичних партій Європи. Ба більше, упродовж десятиліття після Другої світової війни партія відкрито вітала інтелектуалів — і як членів, і як союзників — і дбала про те, щоб пом’якшувати партійну риторику в тих питаннях, які могли відштовхнути. Насправді Тольятті свідомо адаптував комуністичні заклики до італійських інтелектуалів через власну формулу — «напів-Кроче та напів-Сталін».

Ця формула виявилась надзвичайно успішною. Шлях від ліберального антифашизму Кроче до політичного марксизму обрали деякі з найталановитіших молодших лідерів італійської Компартії, як-от Джорджо Амендола, Лучіо Ломбардо Радіче, П’єтро Інґрао, Карло Кассола й Еміліо Серені. Усі вони прийшли до комуністичної політики зі світу філософії та літератури. Після 1946 року до них приєдналися чоловіки та жінки, розчаровані неспроможністю Партії дії[127] втілити прагнення воєнного опору, що означало кінець надій на світську, радикальну й немарксистську альтернативу в італійському суспільному житті. Один тогочасний письменник назвав їх «присоромленими крочеаністами».

Позиціонуючи себе як голос прогресу й сучасності в краю застою та найкращу надію на реальні соціальні й політичні реформи, ІКП зібрала навколо себе почет науковців і письменників-однодумців, які створювали для партії та її політики ауру респектабельності, освіченості й навіть універсальності. Однак після поділу Європи стратегія Тольятті зазнавала дедалі більшого тиску. Із критики ІКП з боку совєтів на першій зустрічі Комінформу у вересні 1947 року стало зрозуміло, що Сталін налаштований узяти італійських комуністів (так само як і французьких) під пильніший контроль; їхні політичні дії мають бути тісніше координовані з Москвою, а на зміну їхній толерантності до культурних справ повинна прийти безкомпромісна теза Жданова про «дві культури». Тим часом після нахабного, але успішного втручання Америки у вибори 1948 року на боці християнських демократів післявоєнна політика Тольятті щодо роботи з інститутами ліберальної демократії стала здаватися наївною.

Тож навіть якщо Тольятті й сумнівався, то не мав іншого вибору, окрім як встановити тісніший контроль та запровадити сталінські практики. Це викликало публічну незгоду з боку деяких партійних інтелектуалів, котрі досі були вільні відокремлювати політичний авторитет партії, який вони не ставили під сумнів, від царини «культури», де вони цінували свою незалежність. У відкритому листі в січні 1947 року Вітторіні, редактор комуністичного культурного журналу Il Politechnico, нагадав Тольятті, що «культуру» не можна підпорядковувати політиці, хіба що коштом самої культури та ціною правди.

Тольятті, який провів 1930-ті роки в Москві й очолював Іспанські операції Комінтерну в 1937‒1938 роках, вважав інакше. У Комуністичній партії всі отримували вказівки згори, політиці підпорядковувалося все. «Культура» не була захищеним простором, на який не поширювалися радянські вказівки. Вітторіні та його однодумці мали прийняти партійну лінію в літературі, мистецтві й ідеях або йти геть. Упродовж кількох наступних років італійська партія стала ще більше дотримуватись радянської лінії, а Вітторіні та багато інших інтелектуалів, як і очікувалось, віддалилися. Та, попри непохитну вірність Москві з боку Тольятті, ІКП ніколи до кінця не втрачала «аури» недогматизму, оскільки це була єдина комуністична партія, яка дозволяла і навіть заохочувала інтелектуальну незгоду та свободу думки; у подальші десятиліття така репутація стала їй у пригоді.

Насправді критики Тольятті з некомуністичної лівиці весь час опинялися в пастці через поширене уявлення, яке панувало в Італії та (особливо) за кордоном, що ІКП відрізняється від інших комуністичних партій. Як пізніше визнавав Іґнаціо Сілоне, італійські соціалісти й інші могли звинувачувати лише себе. Близькі відносини між комуністами та соціалістами в Італії, особливо до 1948 року, і подальше небажання марксистів-некомуністів критикувати Радянський