Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко
Проти російського самодержавства та існуючого ладу необхідно організовувати не окремі вбивства, а широку, відкриту боротьбу правильно організованих політичних товариств, партій серед усіх народів Російської імперії, усіх верств населення.
Навряд чи знайдеться в історії теоретик, котрий надавав би такого великого значення моральній чистоті й авторитетові революціонера.
Боротьба М. Драгоманова за виведення політичної суспільної думки з тенет утопічного соціалізму, за правильне розуміння законів розвитку людського суспільства, за вироблення правильних шляхів боротьби, звичайно ж, не мала особливого успіху в середовищі російських соціалістів–утопістів. Але ця боротьба сприяла тому, що значна частина української молоді та й російської інтелігенції взагалі стали замислюватися над проблемами федерації в Росії, ідеями боротьби за демократизацію суспільства, над необхідністю проведення в першу чергу так званих буржуазних реформ — запровадження свободи слова, друку, партій, товариств, зібрань тощо.
Втім, деякі керівники народницьких організацій (Г. Плеханов, Л. Дейч та ін.) не хотіли визнавати слушності виступів Драгоманова. Особливо гостро виступав проти Драгоманова Г. Плеханов, який вбачав у ньому конкурента для свого впливу на російський визвольний рух.
Наприкінці 80–х років Драгоманов вирішив сам створити всеросійську партію на засадах федерації. Але з тієї спроби нічого не вийшло.
У всеросійському визвольному русі гору брали малоосвічені, теоретично не підготовлені молоді люди, часом з амбіціями вождів, які мали гаряче серце і бажали зробити добро своїй країні якнайшвидше, не вважаючи на історичні обставини і закономірності суспільного розвитку. На жаль, саме ці люди з їхнім нетерпінням і нетерпимістю, з їхнім бомбізмом і екстремізмом у широкому значенні цього слова і стали провідною силою у революційному русі Росії наприкінці ХІХ ст. Визвольний російський рух не виробив правильної стартової теорії, яка б сприяла подальшому розгортанню історичного поступу.
Екстремізм і волюнтаризм революційного середовища російських соціалістів–утопістів перейняли нові організації, що виникли в Росії наприкінці XIX — початку XX ст. і повели російський визвольний рух, а з ним і частину українців, у бурхливе XX століття.
У пошуках державницької ідеї. Галичина
Діячі українського визвольного руху в XIX — на початку ст. бачили односторонність соціалістичної концепції К. Маркса, про що писав ще Іван Франко. Зокрема, він говорив, що для К. Маркса та його прихильників “…історія людської цивілізації була, насамперед, історія продукції. З продукції матеріальних дібр, мов літорослі з пня, виростали і соціальні й політичні форми суспільності, її уподобання”. І далі таке: “Чи самі тільки потреби шлунка рухали суспільством? Очевидно, ні, а цілий комплекс його фізичних і духовних потреб, який бажає собі заспокоєння. Продукція, невпинна і чимраз інтенсивніше культурна праця — се вплив потреб і ідеалів суспільності”. І. Франко побачив однобічність Марксового вчення, яке заволодівало російськими соціал–демократами, особливо їхньою більшовицькою течією, і наголошував на важливості врахування ідейного, духовного стану суспільства.
Розуміння суспільного поступу, яке відкидало значення культурно–історичних ідей, національних та психологічних особливостей народів, не сприяло розвиткові правильних суспільних ідеалів у революційному русі Російської імперії, до якого все більше бралась українська молодь. У той же час у європейському визвольному русі поширення дістала не марксистська, а інша теорія, котра на перший план поступу висувала ідею відродження державності у націй і народів. Зокрема поширеною ідеєю була ідея Фрідріха Ліста, котрий вважав, що саме державницьке існування будь–якого народу є першою основою його історичного поступу.
У 80–90–х роках XIX ст. теорія Ліста, яку сучасний український політолог Роман Шпорлюк назвав технократичною, оволоділа широкими верствами європейської інтелігенції, особливо у народів, які не мали своєї держави. Сутність її зводилась до того, що відродження держави може очолити національна технічна інтелігенція — інженери, підприємці, науковці. Вони можуть це здійснити за принципом планового господарства. За умови, коли нація єднає людей у державу і національний етнос складає основу держави.
Ця ідея була спрямована на те, щоб об’єднати численні невеличкі німецькі держави в єдину державу. Але цією теорією послуговувалися й інші народи, які не мали свого осібного політичного функціонування, як, наприклад, чехи. Ця теорія об’єднувала всі соціальні класи нації для досягнення єдиної мети — створення держави для всього народу.
У той же час російські соціалісти, зокрема більшовицька течія російської соціал–демократичної партії, повсюди проводили ідею роз’єднання націй за класовим принципом. Наприклад, В. Ленін висунув такий принцип діяльності своєї партії: “Социал–демократы как партия пролетариата ставят своей положительной главной цель содействие самоопределению не народов и наций, а пролетариата в каждой национальности”. Цей постулат більшовизму — самовизначення пролетаріату, а не всього народу був спрямований на ідеологічне затьмарення зденаціоналізованого робітництва, зокрема і в Україні, в роки революції, щоб відірвати його від національно–визвольної боротьби українського народу і відродження національної державності.
До цього треба додати, що українські політичні провідники соціалістичного забарвлення на початку XX ст. були перейняті соціалістичними ідеями російського типу — з їх централістичними, вульгарно–матеріалістичними (“шлунковими”) пріоритетами.
