Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Але Жуков не вгаває і продовжує нести ахінею. Буцімто десь о 3.40 ранку «Нарком наказав мені телефонувати І. В. Сталіну. Телефоную. До телефону ніхто не підходить. Телефоную безперервно. Нарешті чую сонний голос генерала Власика (начальника управління охорони).
– Хто говорить?
– Начальник Генштабу Жуков. Прошу терміново з’єднати мене з товаришем Сталіним.
– Що? Зараз?! – здивувався начальник охорони. – Товариш Сталін спить» (там само).
Далі Жуков змальовує розгубленість та шок Сталіна і нарешті його відповідь: «…Приїздіть з Тимошенком у Кремль. Скажіть Поскрьобишеву, щоб він викликав усіх членів Політбюро» (там само).
«Жора-Катафалк» любив розповідати про те, який він великий полководець і як сам-один війну виграв. І як Сталін війною на глобусі керував. Ось і тут хвалько оповідає казочки. Це з якого дива нарком оборони Тимошенко наказує начальнику Генштабу телефонувати Сталіну, коли зобов’язаний був сам це зробити? Тимошенкові що, жити набридло?
Але тоді «Катафалк» не мав би підстав смачно розписати про сонне царство навколо Сталіна, тоді як він «бділ». Жукову треба було би знати, що на дачі Сталіна не єдиний телефон, біля якого спав на стільці негідник-генерал, а цілий комутатор з черговою телефоністкою у відповідному званні. І спробувала б вона заснути…
А чому Сталін мав наказувати начальнику Генерального штабу «сказати Поскрьобишеву»? Це як? Телефонує начальник Генерального штабу додому особистому секретарю Сталіна і каже: це я, Жуков. Товариш Сталін мені сказав, щоб я вам сказав… Хтось у цю маячню вірить? І нарешті. Як же виконали члени Політбюро наказ Жукова? Якщо військові та Молотов увійшли до сталінського кабінету о 5.45, то Мікоян о 7.55; Каганович і Ворошилов о 8.00. Андрєєва взагалі не було Не було Калініна. Не було Жданова. Не було Хрущова. Тобто половина членів Політбюро, якщо враховувати самого Сталіна, відсутня. Хворіли? На виклик Хазяїна мертві піднімалися. Відпочивали на Кавказі? Знайшли час. Виправдання є хіба у Хрущова, який перебував тоді в Києві. Молотов у своїх спогадах брехню Жукова викриває: «Ми зібралися у товариша Сталіна в Кремлі близько другої години ночі: офіційне засідання, всіх членів Політбюро було викликано.
До цього, 21 червня, ввечері ми були на дачі у Сталіна години до одинадцятої-дванадцятої. . .Члени Політбюро залишалися у Сталіна, а я пішов до себе приймати Шуленбурга.. І Жуков з Тимошенком прибули не пізніше третьої години. А те, що Жуков це відносить до часу після четвертої, він запізнюється свідомо, щоб підігнати час до свого годинника. Події розгорталися раніше» [128]. Але викривач жуковської брехні сам виявився… брехуном. Не були члени Політбюро на дачі Сталіна 21 червня до «одинадцятої-дванадцятої» години. Бо останній відвідувач (Берія) вийшов із кабінету Сталіна в Кремлі о 23 годині. Не могли Жуков та Тимошенко перебувати у сталінському кабінеті о третій годині ночі, бо тоді ще війна не почалася. А після третьої вони були на своїх робочих місцях, приймали повідомлення від командуючих воєнними округами (точніше, фронтами, на які округи було перетворено 21 червня) та флотів. Про час прибуття членів Політбюро вже говорилося. Навіщо ж вони всі брешуть, від Проніна до Жукова і Молотова? Що приховують? Де був Сталін з 11.00 вечора 21 червня до 5.45 ранку 22 червня? У нього війна на носі, а він зникає кудись на майже сім годин.
От візьмемо 15 травня 1941 року. День, на який було призначено першу дату початку операції «Барбаросса». Відповідно до записів у журналі відвідувань, в ніч з 14 на 15 травня Сталін перебував у своєму кабінеті з найближчим оточенням аж до 2.05 години ночі. До 0.55 там же перебували нарком оборони та начальник Генерального штабу. І лише після того, як усі переконалися, що на кордоні тиша й жодних ознак німецького вторгнення немає – Сталін всіх відпустив. А що ж тут маємо? Деякі пропагандисти навіть важку хворобу Сталіну вигадали, аби виправдати його відсутність у Кремлі. Хтось взагалі припускає, що він саме їхав на відпочинок у Крим. З 1937 року не їздив у відпустки, а тут припекло. Написано гори історичних досліджень про те, що Сталін боявся Гітлера й одночасно не вірив у вторгнення. Не вірив, бо боявся. Заплющував очі на факти, мов маленький хлопчик: якщо сховатися під ковдру, то наче і грози за вікном немає. Написано не менші гори книг і про те, в яку паніку вдарився вождь. Брехня це. Була розгубленість. Вагалися, як діяти далі. Каганович, як нарком шляхів сполучення, отримав завдання щодо організації транспорту, заступник голови Раднаркому (тобто самого Сталіна) і одночасно міністр зовнішньої торгівлі Мікоян – щодо постачання. Паніку вигадала пізніше радянська пропаганда, щоб виправдати небачений в історії розгром сталінських танкових орд, захоплених зненацька, бо перебували під керівництвом нездар – різноманітних жукових-рокоссовських-єрьоменків-тимошенків. Гітлер уже 4 серпня 1941 року з тугою сказав генералу Гудеріану: «Якби я знав, що у росіян справді така кількість танків, яка наводиться у вашій книзі, я би, мабуть, не починав цієї війни» [129]. Ось тут причина сталінського шоку. І тут таємниця того, чому Сталін не вірив, що Гітлер нападе. Треба абсолютно злетіти з котушок, аби спочатку писати в «Майн кампф» про смертельність війни на два фронти, а потім кинутися на неозору країну, в якій така прорва танків, гармат, артилерії, і яка має більш ніж удвічі більший мобілізаційний ресурс.
Сталін вважав, що Гітлер притомний. Сталін вважав, що Гітлеру відома хоча би приблизна кількість танків, які мав СРСР. Сталін навіть не міг помислити, що Гітлер не повірить Гудеріану. Сталін і сам не був, м’яко кажучи, великим мислителем. Хитрим, підлим, підступним, практичним був – як бувають деякі ватажки банд, а от мислителем – таким собі. Ми вже про це говорили. Так що можна сказати, обидва диктатори перехитрили один одного і кожен самого себе. Але висловлювання пришелепкуватого Адольфа про те, що він міг не починати війну, йшло у розріз із дійсністю. Не мав він іншого виходу. Про що й написав Муссоліні в листі від 21 червня 1941 року. Хто захоче – знайде його в інтернеті, тут наведу найцікавіші вибрані місця із переписки з другом: «…я не можу взяти на себе відповідальність за більш тривале вичікування і, перш за все, я вважаю, що немає жодного іншого
