Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс

Національна справа, національний капітал, самовизначення української нації заповнює у Яворського історичну сцену. Клясова боротьба, фактично, буквально втопає у цих питаннях.

Замість того, щоб чітко, згідно з історичною дійсністю, виявити залежність успішного розвитку буржуазно-демократичної революції від розвитку робітничого руху, від пролетаріяту, замість того, щоб чітко виявити та підкреслити нездібність буржуазії, дрібної буржуазії та дрібнобуржуазних партій керувати масами, розв’язати основні проблеми буржуазно-демократичної революції, т. Яворський замість цього старанно, докладно, на багатьох сторінках (це у стислому підручнику), під прапором «національного капіталу», розмальовує силу, революційність, організованість української буржуазії, висуваючи останню зовсім не безнадійним претендентом на гегемонію у революційному русі[879].

Коли остаточна «ліквідація куркулів як класу» вже неминуче наближалася, Яворського звинуватили в тому, що він підпав під вплив «куркульської ідеології», оскільки розмежовував «лихварських» куркулів, які надавали грошові позики й отримували свій основний дохід не від сільського господарства (це було справжнє значення цього терміна, аж поки Ленін не розширив його — або радше не став ним зловживати й поняття «куркуль» не стало охоплювати всіх відносно успішних селян-фермерів), і фермерсько-буржуазних куркулів, які саме з обробітку землі отримували свій дохід. Рубач мав рацію, коли показував, що в менш забезпечених селян були вищі показники участі в різного роду протестах, ніж у їхніх заможніших селян-сусідів; разом із тим рівень участі в революційних видах діяльності насправді не стосується питання про класову гегемонію, оскільки навіть у «буржуазних» революціях ті, кому нічого втрачати, більше схильні до повстання, ніж ті, кому є що. Рубач охрестив цю теорію теорією «двох куркульств», аби в ньому зазвучало відлуння старого заперечення ідеї Равича-Черкаського про «два корені», й оголосив, що така ідея є антибільшовицькою, та підкріпив свою аргументацію відповідними цитатами з Леніна[880].

Те, чого своєю критикою досяг Рубач, аж ніяк не покращило розуміння минулого. Ідея про залежність української національної революції від російських робітників була вочевидь абсурдною для будь-кого, хоч обізнаного в подіях 1917 року. Її суть полягала в тому, щоб прив’язати українську національну свідомість, національну революцію, уявлення про відмінний від російського український історичний процес до класового ворога — українських куркулів, у яких режим у ті часи вже розпочав відбирати їхню власність. Сама думка, що Україна мала історію, ідентифікувалася як вияв куркульської ідеології, а війна проти куркулів була щоденною реалією, яку ніхто не міг ігнорувати.

Невдовзі втрутилися й самі партійні органи. У грудні 1929 року Харківський окружний комітет КП(б)У офіційно розпочав кампанію проти яворщини, зображуючи УІМЛ як розсадник націоналістичного ухилу. Резолюція комітету проголошувала, що з українським націоналізмом, як і з російським шовінізмом, слід боротися, та вимагала «консолідацію», тобто уніфікацію поглядів у суворій відповідності до лінії партії[881]. На початку 1930-го навіть Скрипник, який усвідомлював, що наслідки цієї кампанії могли негативно позначитися й на тій політиці, яку він так довго відстоював і просував, опублікував «Помилки і виправлення академіка Яворського» у формі виправлень до рукопису, який йому надав Яворський як голова УІМЛ. Хоча Скрипник і знайшов багато помилок, його статтю було написано не так у полемічному тоні, як у тоні вчителя, який виправляє свого учня[882].

Рішучість, із якою всесоюзний історичний істеблішмент провадив кампанію проти Яворського, межувала з порушенням суверенітету радянської України. Інститут історії комуністичної академії СРСР 1 березня 1930 року ухвалив резолюцію, у якій була така заява:

М. Яворський упродовж низки років прикривався іменем члена КП(б)У й історика-марксиста України, здійснюючи ідеологічне шкідництво й дискредитуючи марксистську історичну науку України.

У резолюції було заявлено, що це «тяжкий факт», проте КП(б)У та українські історики-марксисти не повинні шкодувати зусиль у боротьбі з цим ідеологічним шкідництвом[883]. Керівництво КП(б)У, мабуть, не на жарт розлютилося від того, що російські історики розповідали їм, як слід проводити ідеологічну чистку в них удома. Косіор, генеральний[884] секретар КП(б)У, 6 квітня надіслав листа редакції «Правди» у відповідь на випад Комуністичної академії, інформуючи про те, що українські історики самі добре дають собі раду з критикуванням Яворського, якого на той час уже виключили з партії[885].

Кампанія проти Яворського в Україні не гальмувала. XI з’їзд КП(б)У в червні 1930 року засудив у своїй резолюції «антимарксистську теорію Яворського», прирівнявши її до національних ухилів Шумського, Хвильового та Волобуєва[886]. Андрій Хвиля в авторитетній книжці про розв’язання національного питання в Україні звинуватив Яворського в тому, що він піддався шкідливому впливові Грушевського та зобразив Центральну Раду як соціалістичну барикаду супроти гетьманату, і заявив, що боротьба з яворщиною була основним завданням історичного фронту в Україні[887]. У червні 1931 року КП(б)У засудила УІМЛ за прикривання національних ухильників і наказала розформувати цей заклад на кілька автономних дослідних інститутів[888]. Відповідно найбільшою жертвою кампанії проти Яворського став інститут, що був основним опертям Скрипника в ідеологічній царині.

Кампанія проти Яворського відбувалася під час далекосяжних змін у радянській науці, коли гуманітарні та суспільствознавчі науки перетворювалися на форпости «ідеологічного фронту». Похмурі реалії так званої культурної революції буде розглянуто пізніше, проте деякі вияви, що стосуються історії, варто згадати. Це були часи масових арештів науковців, унаслідок чого практично знищувалися цілі наукові дисципліни. Кампанія проти яворщини в історії була частиною більшого процесу — спроби замінити окремі національні історії історією СРСР. Коли провадилася кампанія проти Яворського, під тиском опинилися російські «буржуазні» історики, так само як і неросійські історики[889]. Проте в радянській Україні напади на традиційних науковців відігравали другорядну роль порівняно з кампанією проти молодих комуністичних кадрів довкола Яворського. В одній зі статей проти Яворського, яку написав Трохим Скубицький та опублікував у журналі «Историк-марксист», погляди Грушевського та підсудного в справі СВУ Осипа Гермайзе порівняно з поглядами Яворського в спробі зарахувати останнього до класових ворогів і звинуватити український культурний істеблішмент у бракові ідеологічній пильності:

Зіставляючи твердження Грушевського, Гермайзе і Яворського, неважко переконатися, що роботи М. Яворського нічого спільного не мають із марксизмом і цілковито перебувають під впливом Грушевського. Слід проте зазначити, що незважаючи на їхній псевдомарксистський характер підручники М. Яворського впродовж багатьох років були основними в наших школах, широко рекламувалися Наркомосом України й мали прихильний відгук також і з боку наших партійних органів. Усе це потребує серйозної уваги з боку деяких істориків-комуністів, і необхідне широке викриття яворщини, котре, на жаль, досі ще не провели необхідною мірою українські історики-марксисти.