Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс
Оголошення в березні 1928-го про те, що в шахтарському регіоні Донбасу розкрито змову 55 шахтних інженерів, було використано, щоб кинути підозру на всіх «буржуазних спеціалістів»[902]. До кінця березня, значно більше ніж за місяць до початку судового процесу, Омелян Ярославський, один із найближчих до Сталіна діячів, прибув на Донбас посилювати обурення робітників, спрямоване проти «спеців». Він попереджав, що «специ» нібито могли працювати на іноземних ворогів, і закликав робітників підтверджувати, що так і було. За словами Ярославського, «шахтинська справа» стала неминучим продовженням тієї боротьби, що її робітники десятиліттями вели проти капіталістів та землевласників, і яка завершилася перемогою в жовтні сімнадцятого. Але боротьбу ще не завершено — після Громадянської війни, коли капіталісти зрозуміли, що перемогти збройними силами не вдасться, вони почали організовувати змови з низів[903].
Пізніше Сталін оголосив, що «шахтинці» чаїлися в кожній галузі промисловості й що їхня «шкідницька робота» була одним із найнебезпечніших виявів контрреволюції. Серед звинувачень проти підозрюваних і вигаданих змовників були такі: організація аварій у шахтах, шкідництво, підтримання зв’язку з колишніми власниками шахт, отримання грошей та інструкцій від іноземних підприємств і урядів, імпортування непотрібного обладнання[904]. Та як політичний театр «шахтинський» судовий процес і близько не мав того успіху, на який сподівався режим. За словами Луїса Фішера, що був свідком розгляду справи як іноземний журналіст, підзахисний Рабинович, чоловік за сімдесят, мало не переміг прокурора. У якийсь момент один із підзахисних зізнався в тому, що підкупив цього літнього чоловіка, на що той, підійшовши до нього та дивлячись у очі, відповів: «Чого ти брешеш, га? Хто сказав тобі брехати?». Прокурор мав розчарований вигляд[905]. Та незважаючи на такі дивні моменти, «шахтинський процес» достатньо прислужився режиму як перша з великих показових судових справ, що зумовили трансформацію радянського суспільства з 1928 по 1938 роки.
Найважливішим кроком у наступі партії на інтелігенцію, поза сумнівом, було взяття під реальний контроль Академії наук СРСР, найвищої непартійної інтелектуальної установи. Щоб отримати контроль над Академією, партія ухвалила нову постанову, що практично подвоїла кількість членів Академії, і наполегливо домагалася включення власних кандидатів. Коли Академія відмовилась обрати певну кількість партійних номінантів, у 1929-му розпочалася чистка академіків і багатьох із її найшанованіших членів заарештували. Ті, хто залишився, здалися[906].
Всеукраїнська академія наук (ВУАН) зазнала схожого нападу, фігуруючи в показовому суді над Спілкою визволення України — вигаданою змовою, яку було сфальсифіковано, щоб оголосити низку найповажніших науковців країни терористами. Крім іншого, ВУАН була шанованішою серед українців, ніж АН СРСР серед росіян. Адже у ВУАН залишалося кілька постатей, яких поважали за участь у визвольному русі України так само, як і за їхню наукову діяльність. Режим навіть спробував присвоїти заслугу створення Академії, сфальсифікувавши дату її заснування, і академіки, мабуть, змирилися з цією маніпуляцією — адже так вони набували певної офіційної легітимності, коли Академію розглядали як «радянську» установу[907]. Тодішні повідомлення преси надають достатньо свідчень популярності ВУАН серед людей. Наприклад, офіційний держорган радянської України повідомляв, пишучи про смерть президента ВУАН Д. К. Заболотного в грудні 1929 року, що «десятки тисяч трудящих ідуть за труною»[908].
Перший крок до «радянізації» ВУАН було зроблено в 1927-му, коли з’явилася вимога, щоб Академія подавала всіх академіків на затвердження до Наркомосу[909].
Виборча кампанія, дуже схожа на проведену в Росії, призвела до того, що ВУАН обрав 34 нових членів у червні 1929-го включно з такими світилами партії, як Скрипник і Затонський, а також із партійними інтелектуалами Яворським і Юринцем[910]. Кампанія, що передувала виборам до ВУАН, відзначилася надзвичайним зовнішнім тиском. Після виборів його наявність визнала навіть офіційна преса[911].
Сергій Єфремов, академік у галузі історії літератури й колишній голова Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ), покритикував керівництво ВУАН за тенденцію робити те, чого від них вимагав режим. Наприкінці 1928 року президія ВУАН засудила його та виключила з організації й адміністрації Академії[912]. Єфремова також було виключено з Харківської секції наукових працівників[913]. Не пізніше ніж до середини лютого 1929-го його звільнили як представника «деякої незначної частини наукових робітників», ворожих до пролетаріату[914].
У листопаді 1929 року ДПУ «викрило» змову, названу Спілкою визволення України та Кубані, і заарештувало кількох науковців[915]. 22 грудня Українську автокефальну православну церкву, яка відділилася від російського православ’я під час революції, було пов’язано з цією вигаданою змовою. І її змусили оголосити про саморозпуск у січні 1930-го. Резолюції, нав’язані так званому ліквідаційному собору, особливо впадали в око тим, що вони не тільки викривали принципи, якими керувалася церква, а й відкидали засади української національної та політичної відмінності: автокефалію було засуджено як «символ петлюрівської незалежності», духовну українізацію як «засіб підбурювання національної ворожнечі», а соборність як «демагогічний засіб політичного впливу»[916]. Щоб поширити огуду таких церковних ідей на світські сфери, не треба багато фантазії.
На початку 1930 років назву змови було скорочено до «Спілка визволення України (СВУ)», яку «викрило й ліквідувало» ДПУ в другій половині 1929-го. Імовірно, керовану Єфремовим, колишнім головою секції науково-педагогічної комісії ВУАН Володимиром Дурдуківським і одним із засновників Автокефальної церкви Володимиром Чехівським СВУ звинувачували в створенні плану про скинення радянської влади й повернення капіталізму в Україну шляхом збройного повстання, підтриманого іноземними капіталістичними державами. А також у спробі організувати «куркулів»[917] і буржуазію для продовження української націоналістичної контрреволюції періоду громадянської війни. Згідно з опублікованим звинуваченням, Єфремов і його колеги діяли під керівництвом емігранта Чикаленка, який наказав першому створити СВУ в 1929 році. Змовники, мовляв, спочатку сподівалися відновити Українську Народну Республіку як буржуазну демократію, але пізніше обрали фашистську диктатуру. Вони також планували скасувати аграрні реформи, проведені під час революції, і відновити право власності колишніх землевласників. Семеро основних заколотників проводили свої зустрічі в кабінетах ВУАН Єфремова й організовували щонайменше п’ятнадцять секцій по п’ять учасників кожна (п’ятірки). Після того як «змовник» Черняхівський зустрівся з лідерами емігрантів за кордоном, намагаючись створити об’єднаний фронт націоналістів неросіян проти радянської держави. Ці секції було організовано в кількох інститутах ВУАН і в ієрархії Української автокефальної церкви. Єфремов навіть керував тіньовим урядом[918].
Згідно зі звинувачувальним вироком, метою, з якою створювали СВУ, було спланувати збройне повстання, координоване іноземними силами. Змовники нібито мали озброєних людей у команді на момент їх викриття. Спілка спиралася на колишніх бандитів, духовенство автокефальної церкви й «куркульську
