Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс
Ієрархам Української автокефальної церкви було висунуто звинувачення, що вони мали справу із СВУ від початку, як тільки змову було організовано в 1929-му році. Духівництво виставили петлюрівцями, а церкві інкримінували відкриту демонстрацію своєї солідарності зі Спілкою в низці випадків. У сільські кооперативи змова нібито теж просочилася, і це спричинило боротьбу між об’єднаннями «куркулів-петлюрівців» і трудівників за контроль над кооперативним рухом. СВУ сподівалася захопити контроль над кооперативним апаратом, щоб допомогти з організацією повстання. Відділення медицини ВУАН, що діяло ще за Петлюри, було звинувачено в самостійному створенні заколотницьких сил навіть до утворення СВУ, а СВУ вже інкорпорувала її та Інститут наукової мови в 1926 році. Науково-педагогічне товариство при ВУАН, імовірно, приєдналося до заколоту ще за часів формування СВУ в 1925-му. ВУАН загалом від самого початку зображали як реакційну структуру, «контрреволюційний острів у пролетарському морі», навколо якого впродовж тривалого часу організовувались антирадянські націоналістичні змови. СВУ нібито намагалася дістати повний контроль над ВУАН і насправді успішно контролювала деякі її підрозділи. Спілка мала своїх членів у редакційних комітетах провідних журналів, серед так званих письменників-мандрівників, і публікувала твори антирадянського характеру в тодішніх передових журналах «Червоний шлях» і «Життя й революція». Вона навіть заснувала молодіжну організацію Спілка української молоді (СУМ) та мала можливість набирати членів серед старої сільської інтелігенції «Просвіти» й колишніх «бандитів»[920].
Офіційно висунуті звинувачення ясно свідчили про те, що СВУ мала би бути досить грізною організацією. Адже вона, так виглядало, контролювала значну частину культурного життя радянської України й масово набирала нових членів зі шкіл та сільських районів. Абсолютно неймовірним здавалося те, що ДПУ згаяло роки на розкриття такого всюдисущого руху. Згідно з позицією офіційної радянської історіографії, СВУ функціонувала й була небезпечною контрреволюційною організацією. Тих, кого засудили за звинуваченням в участі, ніколи не було реабілітовано. Праці, опубліковані на Заході, навіть приймають її існування[921]. Однак фактом залишається те, що такий заколот, яким його було представлено в обвинувальному висновку, не міг роками лишатися непоміченим у Радянському Союзі[922]. Навіть у 1920-х уже існувала сексотська система шпигунів каральних радянських органів, сексоти просочилися в культурні організації та навіть села[923]. Ніяких заколотів, жодного плану не було, і судовий процес став просто вигаданою, хоч і складною бутафорією. Тоді навіщо все це робилося?
Із 45 звинувачених майже половина були священиками автокефальної церкви або синами священиків (серед українських інтелектуалів таких було чимало). Понад половина належали до однієї з українських соціалістичних партій під час революції; решта, ймовірно, були аполітичними. Деякі були міністрами в різних українських національних урядах і повернулися з-за кордону, щоб скористатися перевагами культурної роботи, які пропонувала радянська Україна після 1923 року. Серед підсудних були два історики: Осип Гермайзе, до чиєї роботи про український соціалістичний рух досі звертаються науковці, і Михайло Слабченко, один із провідних українських економічних істориків. Всеволод Ганцов, Григорій Голоскевич і Григорій Холодний — усі відіграли важливу роль у стандартизації української мови. Олександр Черняхівський, Аркадій Барбар та Володимир Удовенко були видатними медичними дослідниками. Чотирнадцять зі звинувачуваних в участі в СВУ — академіки або науковці зі структури ВУАН. Решта — викладачі або професори, активісти сільського кооперативного руху, священики Української автокефальної церкви[924]. Одне слово, цвіт української національної інтелігенції, що її як групу тепер таврували контрреволюціонерами й «шкідниками».
Потім були й інші суди. Григорій Костюк перераховує п’ятнадцять так званих контрреволюційних організацій, що їх «викрили» органи держбезпеки з 1930-го по 1938-й[925]. Найповажніших представників інтелігенції було ліквідовано[926]. Цей пошук «класових ворогів» дістався кожного кутка країни; будь-якому показовому судовому процесу передувала хвиля арештів, а затим навіть іще більша[927]. Відродженню українського культурного життя було покладено край.
Суд над СВУ був почасти відповіддю на сільський супротив колективізації в Україні, метою було запобігти організації загальнонаціонального опору через залякування єдиної групи, здатної його очолити, — національної інтелігенції. Цей суд був також ударом, націленим на Скрипника, так само як і «шахтинська справа» була спрямована проти Бухаріна. Скрипник був особисто задіяний у стандартизації мови в співпраці з тими, кого «викрили» як шкідників, але він навряд чи міг би захистити Українську автокефальну церкву або академіків, які відкрито боролися з більшовиками до 1921 року. Тож цілі було обрано вдало: національні інституції, які за своєю природою були підозрілими для більшовиків, і які Скрипник навіть подумати не міг захищати, хоча принагідно співпрацював із ними в способи, що не можна вважати контрреволюційним. Тож показовий суд був майстерним політичним ударом, який неявно поцілив Скрипника, дискредитуючи його дії в минулому, і то таким чином, що він сам мусив прийняти це. За інформацією, яку опублікував Антон Антонов-Овсієнко, можливо, недостовірною, Скрипник був справжньою ціллю Сталіна від самого початку. Адже в січні 1930-го Сталін викликав голову ДПУ в Україні Всеволода Балицького до свого кабінету й повідомив, що той має розглянути «контрреволюційну угоду з Пілсудським», що її уклала ВУАН, і що Скрипник, можливо, залучений[928].
Скрипник зміг захистити себе від наслідків справи СВУ, навіть у сфері мовознавства. Це була не єдина галузь, на яку нібито мала вплив СВУ, але наслідки судового процесу для українського мовознавства були миттєві й очевидні. На суді Єфремов зізнався, що мовний пуризм був однією з форм шкідницької діяльності, до якої вдавалася СВУ. У результаті мовознавчі інститути ВУАН закрили[929], а кількох поважних академіків заарештували[930]. Іще масштабнішою катастрофою, ніж доля окремих мовознавців, стали остаточні наслідки для самої мови. Звинувачення (та зізнання) у «шкідництві» в мовознавстві пов’язали боротьбу за чистоту мови зі зрадою й контрреволюцією — а Скрипник і брав участь у лінгвістичній дискусії, і був прихильник чистоти мови.
Скрипник зумів обмежити шкоду, завдану судом над СВУ, засуджуючи звинувачуваних у шкідницькій діяльності, але ігноруючи суть звинувачень, які їм висували. Він намагався врегулювати питання, яке розглядалося на суді, у лекції про шкідницьку діяльність в культурі:
Наші сили підростають, розвиваються, виявляються, дають свою продукцію, але їх ще не досить, ще замало,
