Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Іван Самойлович, рік народження якого залишився невідомим, належав до духовного стану: син священика з містечка Ходорів (тепер село Попільнянського району на Житомирщині) на Волині. Він мав братів — Василя, Мартина і Тимофія, які згодом стали священиками. Після Національно–визвольної війни родина Самойловича переселилася на Лівобережну Україну, де батько огримав парафію в містечку Красний Колядин (за 24 версти від Конотопа) на Чернігівщині. Там і минула юність Івана. Він здобув високу на той час освіту в Київському колегіумі, виявив природні здібності до наук, мав ясний і практичний розум, відзначався тямущістю і кмітливістю.
Але духовна кар’єра не приваблювала Івана Самойловича, і він вступив на службу в козацьке військо Лівобережної України. Молодий і освічений козак відразу ж став писарем Красноколядинської сотні Чернігівського полку. Там він і одружився з Марією Іванівною Голуб — дочкою заможного мешканця Красного Колядина. Подружжя мало трьох синів (Семена, Григорія і Якова) і двох дочок (Параску й Анастасію).
Військова служба Івана Самойловича, завдяки освіті й таланту, виявилася досить вдалою. За протекцією генерального писаря Якова Гречаного Генеральна канцелярія надала йому старшинське звання військового (значкового) товариша. Незабаром козаки Веприцької сотні Гадяцького полку обрали Івана Самойловича на посаду сотника. Потім він сходив по старшинських службових щаблях у лівобережному козацькому війську: займав посади наказного полковника Прилуцького полку, сотника Красноколядинської сотні Чернігівського полку, полковника охот- ницького кінного полку (1665), полкового осавула, судді й наказного полковника Чернігівського полку (1668).
Коли у 1668 році гетьман Іван Брюховецький закликав козаків до повстання проти засилля російських воєвод на Лівобережній Україні, Іван Самойлович узяв активну участь у цій акції. Після загибелі Івана Брюховецького й відступу козацького війська Петра Дорошенка на Правобережжя Самойлович приєднався до наказного гетьмана Дем’яна Многогрішного й дістав царське прощення за участь у повстанні. Однак його подумами міцно оволоділа ідея здійснити соборне об’єднання українських земель у сильну й незалежну козацьку державу під гетьманською владою.
6 березня 1669 року в Глухові відбулася елекційна козацька рада, на якій у присутності московського посольства на чолі з князем Григорієм Ромодановським гетьманом Лівобережної України було обрано чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного (1669—1672). На цій же раді новий гетьман запропонував обрати Івана Самойловича генеральним суддею лівобережного козацького війська: козаки й старшини проголосували за нього. Це був знак високого довір’я і визнання заслуг серед козацтва.
В кінці квітня 1669 року Многогрішний відрядив до Москви генерального судцю Івана Самойловича для затвердження урядом старшинської чолобитної, складеної у вигляді Глухівських статей і прийнятої на козацькій раді 6 березня 1669 року в Глухові. Водночас український посол привіз тривожне повідомлення про те, що гетьман Правобережної України Петро Дорошенко уклав договір з представниками Туреччини про підданство козаків султанові. Воно викликало гостру реакцію Москви.
Гетьманство Дем’яна Многогрішного тривало недовго — три роки. Виникла старшинська змова, яку підтримали царські урядовці. Як зазначалось вище, серед змовників був і генеральний суддя Іван Самойлович, який користувався довірою гетьмана. Можливо, змовники домовилися, що саме його вони висунуть на посаду гетьмана, бо під час виборів на його особі особливо наполягав ватажок змовників Петро Забіла. Хай там як, а для генерального судді відкрився шлях до найвищого становища в козацькому війську і в адміністрації Лівобережної України.
У квітні 1672 року з Москви повернувся генеральний писар Карпо Мокрієвич. Відразу ж у Батурині зібралася попередня рада із значних козаків: генеральних старшин, полковників, полкових старшин, військових (значкових) товаришів і отаманів. На раді вирішено звернутися до Москви з проханням влаштувати вибори гетьмана без участі простих козаків і поспільства (селян і міщан). Такий крок старшина здійснила через побоювання повстання. Тут же схвалили статті (умови), на яких учасники ради бажали обрати нового гетьмана. Все це викладалося в старшинській чолобитній на ім’я царя Олексія Михайловича. Старшини намагалися обмежити самовладдя гетьмана: правитель козаків Лівобережної України в усіх питаннях зовнішньої і внутрішньої політики повинен був радитися з ними, поважати козацькі звичаї та військовий суд. Крім того, старшини прагнули вжити заходів, щоб не допускати виступів рядових козаків і поспільства, невдоволених старшинськими утисками. В Москву старшинську чолобитну повіз чернігівський полковник Іван Лисенко.
Тільки–но усунули від гетьманства Дем’яна Многогрішного, як булавою зажадав заволодіти відважний воїн, кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко. Коли про це стало відомо Москві, царські урядовці, знаючи про військові здібності та вплив на козаків кошового отамана, відразу ж ужили заходів, щоб цього не допустити. До того ж лівобережна старшина не бажала, щоб нею правив гетьман, який користувався популярністю серед козацтва і поспільства. Тут інтереси московських бояр і лівобережних старшин співпали.
Коли 19 квітня 1672 року Іван Сірко з своїм зятем Іваном Сербиним прямував до Курська для переговорів з князем Ромодановським з приводу гетьманства, на нього поблизу містечка Нові Санжари напав загін козаків полтавського полковника Федора Жученка, давнього недруга кошового отамана. Івана Сірка закували в кайдани й привезли до Батурина. Князь Ромодановський не лише не захистив Івана Сірка, якого запросив до Курська, а й розпорядився відправити його в Москву, звідки того заслали до Сибіру, в Тобольськ.
Про причини арешту 22 квітня 1672 року старшини Іван Самойлович, Петро Забіла та Іван Домонтович, які правили Лівобережною Україною до обрання нового гетьмана, повідомили в Москву, нібито Іван Сірко з’явився на лівий бік Дніпра «для підбурювання (читаємо у Дмитра Яворницького) народу до бунту, а також для того, щоб схилити Полтавський та Гадяцький полки на бік Ханенка», який користувався підтримкою Речі Посполитої. З ним Іван Сірко підтримував дружні стосунки й разом воював проти турків і татар. У такий спосіб старшина позбулася небезпечного претендента на гетьманство в Лівобережній Україні.
Старшинська рада для обрання гетьмана відбулася 17 червня 1672 року в Козачій Діброві, містечку, розташованому над річкою Красень неподалік Конотопа. Царський уряд представляв боярин, князь і воєвода Григорій Ромодановський. На раду прибули духовні особи — архієпископ чернігівський Лазар Баранович і архімандрит Новгород- Сіверського монастиря Михайло Лежайський. Для порядку й охорони з Батурина викликано загін стрільців під керівництвом Григорія Неєлова. Лівобережне козацтво представляли генеральні старшини, полковники, полкові старшини, військові (значкові) товариші, отамани міст і сіл. Рядове козацтво й поспільство про раду оповіщене не було.
На початку ради Ромодановський зачитав царську грамоту, яка дозволяла вибори
