Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Розчулений високим довір’ям старшин, Іван Самойлович виступив з короткою промовою: «Я гетьманського уряду не бажаю, але ви за царським указом і за нашим військовим правом і вольностями мене обрали, і мені вже неможливо відмовлятися і не приймати… булави й прапора. Тільки я вам ось що оголошую: бути нам у підданстві великого государя з усім Військом Запорозьким. Я буду служити… віддано, без будь–яких хитань і зради й ніколи не побажаю вчинити те, що вчиняли попередні гетьмани. І ви, будучи зі мною, служіть віддано без будь–якого сумніву, ніяким сварливим словам і спокусам не вірте, а тримайте все за договірними статтями міцно і постійно». Івану Самойловичу на цю промову за себе і за всіх учасників ради відповів генеральний обозний Петро Забіла: «Усі ми готові служити великому государю у вічному підданстві: на тому прийми від нас прапор, булаву і бунчук і стань над нами гетьманом».
Тут же на раді в Козачій Діброві обрано кількох генеральних старшин. Новий гетьман на уряди висував відданих йому людей з козацької старшини.
Після виборів гетьмана і старшин чернігівський архієпископ Лазар Баранович разом з архімандритом Новгород–Сіверського монастиря Михайлом Лежайським і ніжинським протопопом Симеоном Адамовичем відслужили молебень, а потім на чиновній книзі перед хрестом і Євангелієм привели до присяги гетьмана та новообраних старшин.
На вимогу царського представника Ромодановського гетьман і старшини підписали статті–умови, на підставі яких обрано гетьмана. Гетьману на булаву царською грамотою визначалася маєтність — місто Гадяч, а на утримання артилерії — містечко Короп і Воронеж. Крім того, гетьману, генеральним старшинам і полковникам Ромодановський вручив парські подарунки — соболі, атласи і кармазинні камки на одяг. Нагороди соболями отримали також нижчі старшини — полкові осавули й писарі, канцеляристи та духовні особи. На той час полковниками в десяти полках Лівобережної України стали люди Івана Самойловича.
Наступного 1673 року на прохання козацтва Запорозької Січі й короля Речі Посполитої царський уряд повернув із заслання Івана Сірка. Час був тривожний і складний: велике турецьке військо вторглося в Правобережну Україну і захопило Поділля з містом–фортецею Кам’янець–Подільський і загрожувало дальшим наступом на Україну і Річ Посполиту. Кошовий отаман Іван Сірко знову активізував боротьбу запорожців проти турецьких і татарських завойовників.
Відразу ж після обрання гетьманом Іван Самойлович зіткнувся із складними проблемами внутрішнього й міжнародного життя України. У той час найскладніший вузол державно–політичних суперечностей зав’язався на Правобережній Україні, на володіння якою відверто претендували три сусідні держави: Річ Посполита, Туреччина і Росія. За умовами Андрусівського договору про перемир’я з Росією (1667) Річ Посполита заволоділа Київщиною, Поділлям і Волинню. Туреччина відвоювала в Речі Посполитої Поділля з фортецею Кам’янцем–Подільським і закріпила там своє панування Бучацьким мирним договором, Поділля увійшло до складу регіменту Петра Дорошенка. Його ще в 1665 році (після зречення Павла Тетері) проголосила гетьманом старшина правобережних козацьких полків. Виношуючи плани поневолення всієї України, Туреччина, використовуючи для цієї мети авторитет і амбіції Петра Дорошенка, уклала з ним договір. Тому уряд Російської держави і гетьман Лівобережної України Іван Самойлович вживали запобіжних заходів проти турецької агресії.
Російська держава також претендувала на володіння Правобережною Україною: боярину, воєводі і намісникові білгородському, князю Григорію Ромодановському і лівобережному гетьманові Івану Самойловичу з Москви надійшло доручення схиляти правобережного гетьмана Петра Дорошенка під царську протекцію. Про це ж уже велися переговори з другим гетьманом Михайлом Ханенком. Окрім того, переговори велися з правобережними полковниками і без відома гетьманів. Для вирішення цієї вельми важливої справи було вирішено влаштувати військовий похід козацьких полків і російських стрільців на правий бік Дніпра, щоб силою зброї примусити старшину і козаків до покори Російській державі та гетьману Самойловичу.
За порадою архімандрита Печерського монастиря Інокентія Гізеля київський воєвода направив у Чигирин для переговорів з гетьманом Петром Дорошенком ієромонаха Серапіона Палчовського. Переговори відбулися 4 вересня 1673 року. На пропозицію ієромонаха перейти під московську протекцію і регімент гетьмана Івана Самойловича Дорошенко (читаємо в Миколи Костомарова) відповів: «Хай Самойлович не хвалиться, що він був таким козаком, як я — від прадідів козак! Хіба він бачив запорозькі річки і море? Де він бував? До чого придивився? З якими государями про війну і мир добрим звичаєм перемовляв? Чи зуміє він що треба для царської величності почати? Хай покаже: коли все знає і може добре діло вести, я йому уступлю і низько вклонюся за те, що зніме з мене тягар гетьманського чину. Але знає Бог і люди: не давній він козак. Хіба проходив він усі військові чини, від малого до великого? Я так багато разів був полковником і всі старшинські чини пройшов! Хай царська величність сам розсудить, що це буде, коли під царською рукою знаходитимуться разом два гетьмани! Я його не люблю, а він мене не любить, — і почнеться у нас в Україні діятися таке ж, як діється в Польщі, де два гетьмани вічно між собою сваряться».
У Чигирині Серапіон Палчовський відвідав митрополита Київського і Галицького Йосипа Тукальського, який підтримував Дорошенка. Туди ж з’явився і гетьман: він висловив думку, що настав сприятливий час Російській державі воювати проти Туреччини, поки вона не підкорила Річ Посполиту й не розпочала наступ великими силами на Україну. Посланець київського воєводи не одержав від Дорошенка якихось письмових зобов’язань, а склав докладний звіт, який відправлено до Москви.
З Москви надійшла царська грамота гетьману Петру Дорошенку з новою пропозицією відступити від союзу з Туреччиною й перейти під протекцію Російської держави. Дорошенку було обіцяно, що Київ і Правобережна Україна не будуть віддані Речі Посполитій; він залишиться гетьманом на правому боці Дніпра, а Лівобережжя — під управлінням Івана Самойловича. З цими пропозиціями Палчовський вдруге з’явився в Чигирині. Гетьман дав згоду.
Зі свого боку, лівобережний гетьман Самойлович не бажав, щоб Дорошенко залишався гетьманом Правобережної України, і наполягав на військовому поході на правий берег Дніпра, щоб примусити і Дорошенка, і Ханенка
