Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

Карету з опальним гетьманом доправили спочатку в Конотоп, а потім у Путивль. Її супроводжували Мокрієвич, Райча та Рославець, які стежили за тим, щоб не було ніякої затримки на дорогах і ніхто не дізнався про арештанта. 28 березня заарештований гетьман опинився в Москві.

Тим часом в Україні почалася розправа з прибічниками Многогрішного. Протопопа С. Адамовича і П. Грибовича затримали в Севську, коли ті повернулися з Москви, під приводом відсутності коней і підвід. Коли ж ця хитрість не вдалася, то севський воєвода змушений був сказати правду про гетьмана і почав тиснути на них. Грибович не піддався, й за це його заарештували. Адамович же хутко зорієнтувався і при особистій зустрічі з стрілецьким головою М. Колупаєвим заявив, що, на його думку, гетьман в останній час змінив своє ставлення до союзу з Московією. Головну причину такої зміни протопіп убачав у побоюваннях Дем’яна Многогрішного, що цар віддасть Україну з Києвом полякам. Крім того, він повідомив співбесіднику про намір гетьмана почати воєнні дії проти російських військ на Лівобережжі.

Брат гетьмана Василь, тоді чернігівський полковник, дізнався від одного монаха з Москви, що царський уряд готується заарештувати гетьмана й відправити до Москви. І коли другого дня до нього з’явився напівголова місцевих стрільців з наказом негайно йти до воєводи, він удав свою готовність виконати розпорядження, а потім, осідлавши коня, хутко добрався до Єлецького монастиря. Одначе місцевий архімандрит І. Галятовський відмовився дати йому захисток. Після цього Василь Многогрішний, перевдягнувшись у рясу монаха, на човні спустився Десною та Дніпром до Києва, тут відкрився ігумену Братського монастиря В. Ясинському й просив того дати йому притулок. Ігумен одразу ж повідомив про втікача київському воєводі Г. Козловському. За наказом воєводи Василя Многогрішного заарештували, вчинили допит і відправили до Москви. Така ж доля спіткала й ніжинського полковника М. Гвинтівку1. І це при тому, що, дізнавшись про арешт свого благодійника, він поспішав до Москви з доносом на нього.

Противники Многогрішного переслали у Малоросійський приказ бумагу з перерахуванням усіх антимосковських висловів заарештованого. Серед них про те, що цар віддав полякам майже всю Україну, що потрібно шукати іншого покровителя, про грошову підтримку царським урядом противника України шляхетської Польщі, власну готовність шаблею загнати московитів «за столицю», що султан турецький справедливо говорив зневажливо про московського царя і т. п. До цих звинувачень додано й свідчення колишніх прихильників гетьмана — батуринських сотника Г. Карповича й отамана Я. Андреєва. «Якби ми, — повідомляли царя, — записали всі докази Демкової зради, то не помістили б усього не тільки на аркуші паперу, але й на воловій шкірі».

14 квітня у Посольському приказі почався допит «з пристрастям» Дем’яна Многогрішного. В’язень не визнав звинувачень у зраді російського царя, а захоплення Гомеля козаками пояснив не прагненням до розширення території України, а тільки військовою необхідністю. Особливо ті, хто допитував Многогрішного, хотіли знати про відносини між лівобережним і правобережним гетьманами. Все подавалося як зрада щодо царя. Однак, незважаючи на всілякі тортури, Многофішний твердо стояв на своєму — ніякої змови, ніякої зради з Петром Дорошенком проти царя в нього не було. Катуючи українського гетьмана, царський уряд вперше вчинив із загальнокозацьким обранцем як із своїм підданим. Після тортур царські чиновники винесли найсуворіший вирок Дем’яну Многогрішному та його брату Василеві. 28 травня братів вивезли з тюрми на болото, де вже стояла плаха. Дяк Малоросійського приказу почав читати звинувачення й виніс вирок — відрубати голови обом. Кат поклав Василя і Дем’яна на плаху, аж тут примчався гонець царя з криком: «Сті–ій!» Не зіскочивши з коня, він передав дяку грамоту, в якій цар заміняв страту висилкою на заслання. Такого ж покарання зазнали й прибічники колишнього гетьмана. Разом із Многогрішним покари заслання зазнали дружина Настя, сини Петро та Іван, дочка Олена й племінник Михайло Зіновіїв. Згідно з царською милістю гетьману дали 15 крб., Василю — 10 крб., решті — по 5 крб. на дорогу, дозволили взяти тільки найнеобхідніші речі. Майно гетьмана наказано витратити на недовершені будови церков. З Гвинтівкою в далеку дорогу вирушила дружина Ірина, сини Юхим та Федір. Після втечі із заслання П. Грибовича власті деякий час тримали Дем’яна Многогрішного в Тобольському острозі. Після звільнення з в’язниці він перебував на службі в Селенгінську на Забайкаллі, де його записали до «боярських дітей». Жив він на засланні досить довго. 1688 року колишній гетьман разом із сином Петром приборкував повстання бурятів, найбільш войовничих сибірських племен. За вірну батьківську службу сина Сергія, що народився у Сибіру, зарахували також до «дітей боярських».

1696 року Дем’ян Многогрішний постригся в ченці. Його сини тривалий час перебували на службі в Сибіру й на Далекому Сході. Донька побралася з сибірським двоянином Бейтаном, а онука вийшла заміж за священика церкви Спаса в Селенгінську Гната Боршевського.

Помер Дем’ян Многогрішний в Іркутську десь між 1701—1708 роками.

«…буду служити великому государю віддано, без будь–яких хитань і зради»

Гетьман Лівобережної України (1672—1687). Роки його гетьманування позначені прагненням об'єднати під владою московського царя Лівобережну Україну з Правобережною, у зв’язку з чим йому довелося вести боротьбу з П Дорошенком та М. Ханенком.

При ньому автономія України ще більше обмежувалась, Українська церква підпорядковувалась Московському патріархові. Але відбувалось господарське піднесення, відродження занепалого в умовах Руїни культурного життя.

Проте необмежене властолюбство, свавілля, користолюбство та прагнення перетворити гетьманство на спадкову монархію стали причинами падіння гетьмана І. Самойловича.

Державна та військова діяльність гетьмана Івана Самійловича Самойловича (1672—1687) на Лівобережній Україні вивчена мало і заслуговує на сучасне об’єктивне висвітлення. В багатьох працях з історії України І. Самойлович згадується переважно в плані негативному, як деспот і користолюбець. Але якщо глибоко та безсторонньо вникнути в джерела тих часів, то можна вивідати чимало фактів, що