Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
У відповідь на таку позицію гетьмана київський воєвода, який координував діяльність усіх російських воєвод в Україні, направив йому листа, де, зокрема, писав, що він ніколи не думав, щоб той був невірним слугою царської величності. «Я завжди згадую твій правдивий розум, постійну послужливість, як ти великому царю вірно служив і чинив над ворогом різний промисел». При цьому воєвода облудливо писав, що в містах воєводи все робили за договірними статтями 1654 року, права і вольності козацькі не порушувалися, а якщо якісь неприємності і були, так з вини «вора» Брюховецького, а не царя.
Поки тривало таке листування, козаки спільно з московськими ратниками завдали поразки військам Петра Суховія й змусили їх відступити в Крим. Після цього Многогрішний приступив до зміцнення своїх позицій, насамперед до обрання себе гетьманом Лівобережної України. З цією метою він зібрав у грудні 1668 року в Новгороді- Сіверському на старшинську раду ніжинського, чернігівського і стародубського полковників. Крім них, у ній брали участь деякі з полкових старшин, а також представники кількох лівобережних міст, які підтримували претендента на гетьманську булаву. Не довіряючи їм повністю, Многогрішний наказав наглухо зачинити обгороджений дерев’яним частоколом двір, а обабіч нього поставити озброєну варту з найнадійніших козаків. Після тривалої, тяжкої тиші перед присутніми виступив архієпископ Лазар Баранович. Він зразу ж запропонував обрати гетьманом Дем’яна Многогрішного. Обстановка розрядилася, всі враз заговорили й почали умовляти претендента взяти булаву на знак своєї згоди стати гетьманом. Дем’ян Многогрішний довго відмовлявся від булави. Врешті–решт він змилостився над присутніми й узяв булаву. Так відбулося обрання нового гетьмана України, суперечливого за характером і нещасливого за долею.
На цій раді старшина виробила свою лінію щодо відносин України з Московією. Новообраний гетьман виконав наказ царя про надіслання до Москви представників від себе, «від духовного і мирського, служилого і міщанського чину і від поселян з проханням про прийняття під нашу державну руку». В січні 1669 року до Москви прибуло посольство від України. Військо Запорозьке і особисто гетьмана представляли обозний Петро Забіла, осавул М. Гвинтівка, суддя Іван Домонтович, шість сотників, два отамани, військовий підписар і сорок шість рядових козаків. Від духовенства — ігумен Максаківського монастиря Є. ІПиркевич. Посольство від імені гетьмана просило царя підтвердити права й вольності Війська Запорозького: «Військо Запорозьке часто розколи робило тому, що після смерті Богдана Хмельницького гетьмани, заради маетностей, Війську зменшували вільності. Хоч за статтями Бог- дановими і повинні бути воєводи в Переяславі, Ніжині й Чернігові для оборони від ворога, однак вони замість оборони велику шкоду нам заподіяли; ратні люди в наших містах кражами частими, пожарами, вбивствами і різними муками людям дошкуляли; понад те наших звичаїв не вивчили; коли кого–небудь з них на злому ділі спіймають і воєводам чолобитну подадуть про покарання, то воєводи справу затягували. Нинішня війна і почалася з цього. Щоб наказав великий цар своїх людей з наших міст вивести, а в казну податок ми самі будемо давати через своїх людей, яких військо вибере, і то не з цього часу… Ті ж воєводи, незважаючи на прийняті статті, в козацькі права і воль- ності вступалися і козаків судили, чого ніколи в Війську Запорозькому не бувало. А коли Військо Запорозьке буде свої мати, то ніколи зради не буде. В немалій смуті гетьман і все Військо Запорозьке перебуває тому, що ваша царська величність місто царствуюче Київ королівській величності віддавати дозволив…».
Цар простив українцям попередні проступки, пообіцяв козакам милостиво ставитися до них. Разом з тим царський уряд відверто погрожував карати тих, хто робив якісь «ша- тості й міжусобиці». До того ж, ніяких гарантій повернення всіх прав і вольностей козацьких посольство не отримало.
Це суттєво ускладнило становище лівобережного гетьмана, якому доводилося переборювати опір опозиції. Старшина й козаки тих полків, що не брали участі в раді, тривалий час не визнавали обрання нового гетьмана. І це потягло за собою кровопролиття, розруху, горе і нещастя українського народу…
Серед інших незадоволеним кандидатурою нового гетьмана був і ніжинський протопіп С. Адамович, вірний прислужник царського уряду. В січні 1669 року він доповідав цареві про намір гетьмана зробити так, щоб «у нас у Малій Росії й нога Московська не стояла». Намагаючись принизити новообраного гетьмана, Адамович звинувачував того в привласненні податків, зловживанні владою, честолюбстві й грубості. Це був перший донос на гетьмана, яких потім буде чимало. Крім того, ніжинський протопіп скаржився на те, що Дем’ян Многогрішний тривалий час тримав його у в’язниці, забрав собі податки з пасік і горілчаних котлів, і взагалі він — «великий ворог, а не доброхот пресвітлій царській величності». Наприкінці листа Адамович умовляв царя не тільки не виводити з українських міст російські залоги, а навіть посилити їх. Звичайно, не все в цьому доносі відповідало дійсності. Але безперечно, що Многогрішний на перших порах виступав за повернення Україні широких автономних прав.
Про це свідчить і царський воєвода Ушаков, який за розпорядженням київського воєводи Шереметева мав зустріч і тривалу бесіду з гетьманом. На вимогу Ушакова сприяти поверненню російських військ у Бориспіль, Козелець і Остер Многофішний відповів, що коли цар змилостивиться над Україною, тоді ці міста визнають його владу над собою. Досить тверду позицію зайняв гетьман і стосовно наміру Московії віддати полякам Київ. Якщо так трапиться, зазначав він, то й лівобережні міста ніколи не залишаться під владою царя.
На початку березня 1669 року в Глухові відбулася рада за участю Григорія Ромодановського, старшини, представників козацтва та міщанства. На ній знову розгорілися суперечки щодо російських залог в українських містах. Дем’ян Многофішний зі своїми прибічниками наполягали на їх виведенні. Своє бажання гетьман пояснював тим, що воєводи втручалися в місцеві справи, безчестили козаків, називали їх мужиками, займалися крадіжками та підпалами. Однак, спираючись на думку лівобережного міщанства й частини старшини, царський уряд не бажав іти на поступки гетьману та його оточенню.
На раді між старшиною й царським урядом було підписано так звані Глухівські договірні статті. Після цього рада підтвердила гетьманство Дем’яна Многогрішного, який присягнув «служити великому царю вірно». За умовами Глухівських статей воєводи залишалися в Києві, Переяславі, Ніжині, Острі та Чернігові. Причому їм заборонялося втручатися в місцеві справи. Фактично функції воєвод обмежувалися тільки організацією сторожової та залогової служб. Через повстання 1668 року і непоступливість Дем’яна Многогрішного царський
