Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій

Дача Ворошилова в Неклюдовому. Климент Єфремович розумівся у розкоші. В цьому палаці він прожив 30 років і жодні постанови його не стосувалися.

Скажуть: дачі були державні, а не особисті. Правильно. Але про це згодом. Зараз про головного «скромняжку» Радянського Союзу – тов. Сталіна. Досі світом блукає, мов «броненосець у потьомках», міф про сталінську «бідність». Відставні «стукачі» та «гебісти» не втомлюються повторювати опис майна Сталіна, зроблений після його смерті: 6 кітелів, 10 брюк, 4 картузи… Ах, який бідний був вождь! Чоботи зношував до дірок, ага. А на ощадній книжці аж 900 рублів мав.

Тепер реалії. Дамо слово доктору історичних наук Серго Мікояну, сину знаменитого Анастаса Мікояна, одного з найближчих поплічників Сталіна. Ось як він змальовує будівництво лише однієї з численних дач вождя трудового народу: «Щоб на цій безлюдній ділянці Чорноморського узбережжя між мисом Піцунда і Сухумі побудувати гідну його резиденцію, створили солідне підсобне господарство, щось на зразок невеликого, але зразкового радгоспу, проклали в скелях 20-25 кілометрів асфальтованих доріг (закритих, зрозуміло, для «сторонніх»), цілу гавань з бетонним пірсом, будинки для охорони і «обслуги» (зараз у них розташувався досить великий пансіонат!). Нарешті, два дачних будинки: великий і малий. Великий проєктував один з провідних тоді архітекторів, М. Мержанов» [119]. І повірте – дорогоцінних порід деревини та коштовного каміння витратили на неї чимало, тринькаючи народні гроші. Загалом таких дач Сталін мав два с половиною десятка. На деяких із них не бував ні разу. Деякі під гарний настрій дарував своїм друзякам, наприклад, Ворошилову.

Бувало, що народні гроші тринькалися узагалі на екзотичні примхи «скромняги». Знову слово Серго Мікояну: «Одного разу звелів посадити на «ближній» дачі на відкритій галявині молоде дерево лимона. «Він ростиме!», – сказав Мікояну. Той заперечив: «Зиму нізащо не переживе!» «Ні, переживе!», – вперто сказав господар однієї шостої частини земної кулі. Потім побачив, що лимонне дерево зіщулюється під осінніми холодами, і велів терміново побудувати над ним невелику оранжерею, щоб врятувати. Не рахуватимемо, у що обійшлася ця примха, – дрібниця у порівнянні з іншими капризами. Наприклад, в Абхазії і зараз можуть згадати, як він велів знищувати кипариси і натомість висаджувати евкаліпти – спочатку на своїх дачах, а потім і взагалі в республіці. Гіганти-кипариси не піддавалися пилкам. Тоді було велено їх підривати (місцеві жителі стверджували, що на забороненій для всіх території відбувалися випробування атомних бомб!) Чим завинили красені кипариси, оспівані поетами, перед вождем народів? Швидше за все, вважали деякі члени Політбюро, тим, що за таким деревом легко могла сховатися людина. Операція з висадки евкаліптів (майже усі вони незабаром засохли) обійшлася Абхазькій РСР в 200 млн крб» (там само).

Фактично Сталін робив те саме, що й Всеволод Балицький – використовував у особистих цілях бюджетні кошти. Але Балицького розстріляли, а Сталіна дехто й досі вважає «генієм» і «скромнягою».

Внутрішній інтер’єр дачі Сталіна в Міцурі біля Піцунди. Без коментарів.

Той таки Серго Мікоян розповів ціка венну історію про те, як дружині його старшого брата Степана – Елеонорі зателефонувала донька Сталіна Світлана Аллілуєва й радісно повідо- мила, що відтепер має відкритий рахунок в банку, з якого може брати грошей скільки схоче. Такий подарунок зробив їй батько на радощах, що вона розлучилась зі своїм чоловіком: Григорій Йосипович Морозов був євреєм, а Йосип Віссаріонович, як відомо, був добрячим антисемітом. Подібних прикладів можна наводити десятки й сотні. Така ось «скромність». Та й десять штанів – вибачте – це не так вже й мало навіть для небідної сучасної людини. І зарплату собі товариш Сталін «поклав» чималеньку. Останніми роками – цілих 10 тисяч рублів. При тому, що витрачати їх за умов цілковитого державного забезпечення і не було на що. Тепер головне. Хтось заперечить, мовляв, усі ці автомобільні парки, яхти і десятки дач не були власністю Сталіна. Все це державне. І навіть ота оранжерея над лимонним деревом, і сам лимон. Сталін просто усім цим користувався, а після його смерті воно залишилося державі. Усе це так. Але бачите, в чому справа… В Османській імперії уся земля юридично належала державі. Султан лише від її імені нею розпоряджався, видаючи військовим і чиновникам за службу. Себе не забував. І палац, в якому мешкав султан, був не його власністю, а належав імперії. Як імперії належав Зимовий палац російських царів і навіть розкішна яхта «Штандарт» – гордість останнього імператора Росії, вважалась «службовою». Тож ні товариш Сталін в цьому плані не відрізнявся від султанів та імператорів, ні його присні – від султанських та царських вельмож. І ще.  На дачі йшли сотні мільйонів, які можна було витратити на будинки для пролетарів. Державі ті палаци потрібні були, як зайцю стоп-сигнал під хвостом. Якби не фантастичні апетити товариша Сталіна. Решта – казочки для дітей молодшого шкільного віку. Та й то, якщо не знати про щось на кшталт відкритого банківського рахунку для любої донечки. Правда полягає в тому, що Йосип Віссаріонович Сталін, «геній усіх часів і народів» та «найкращий друг радянських фізкультурників», був першим і головним корупціонером Радянського Союзу. А з ним його найближчі спільники. Кожен мав власне оточення. Кожен «прикривав» своїх, за хи щаючи від закону. Кожен будував собі хто маєток, хто «скромну» дачку на 5 кімнат, хто невеличку «хатинку» для розваг із дівчатками у вихідні. А в Ленінграді на момент розвалу СРСР близько 600 тисяч людей меш кали у «комуналках». Та палаци, яхти, розкішні обіди, лімузини лише американського виробництва у вищої партійної номенклатури; квартири, дачі, спец-розподільники, закриті санаторії у бісів дрібніших – це лише видима (правда, навіть і досі не всім) частина. А є ще й невидима. Знаєте, що таке «синій конверт»? У конвертах такого кольору після скасування «партмаксимуму» (1932) Сталін почав роздавати хабарі партійним і державним чиновникам. Хабарі у прямому сенсі цього слова. До офіційної зарплати чиновник отримував додаткову, «чорну», з якої ні податки, ні навіть партійні внески не сплачувалися. Усе відбувалося у суворій таємності. Ці виплати тривали до самої смерті Сталіна і після неї. Вони допомагали Сталіну здобути владу і утримувати її. Бо партійні чиновники добре знали, кому завдячують додатковими тіньовими виплатами. Сталін купував їхню вірність за рахунок платників податків. Які суми виплачувалися? Залежало від посади. Чим вищий ранг чиновника