– тим більші виплати. Перед війною, наприклад, сам Сталін отримував «у конверті» 7 тисяч рублів, тоді як його офіційна заплата тоді була 1 200. Непогано, правда? Скромненько так. Нагадую, що середня зарплатня в 1940 році по країні складала 339 рублів. На початку 50-х років «У Москві члени колегії союзного міністерства і прирівняні до них за віду-вачі секторами ЦК додатково отримували по 5 000 рублів, заступники міністрів і заступники завідувачів відділами ЦК – по 10 000 рублів, а перші заступники – по 15 000. Міністри і заввідділами отримували конверти з 20 000 (при офіційній зарплаті в 5 000 рублів). Для порівняння можна зазначити, що, згідно з документами Кемеровського обкому КПРС, столяр в цій організації отримував 740 рублів на місяць (без будь-якого додаткового грошового забезпечення), а прибиральниці і гардеробниці – по 270 рублів» [120]. Олександр Ляшко, який у 1951 році працював секретарем (не першим і навіть не другим) Сталінського (нині – Донецьк) обкому партії, отримував зарплату 1 800 рублів і 4 000 у конверті. На той час вони давно уже були білими, але стару звичну назву зберегли. Ще однією вадою сталінської диктатури були приписки, брехливі зведення та звіти. Усі знали: не виконаєш план – покладеш партквиток на стіл. А слідом і голову десь в урочищі Бутовка. Тому плани намагалися виконати будь-якими способами. Особливо це стосувалося народного господарства. У колгоспах безбожно лили воду в молоко, на шахтах валили породу у вугілля (це називалося «підвищеною зольністю»), а металургійні комбінати варили «якісну» сталь під час «швидкісних плавок». У 1948 році Міністерство державного контролю виявило масові випадки корупції, хабарництва та незаконного збагачення вищих партійних чинів Азербайджану. На чолі злодіїв стояв Перший секретар ЦК АзКП(б) Мір Джафар Багіров. Знаєте, мій любий читачу, що було далі? Сталін різко обмежив повноваження міністерства щодо перевірок у регіонах та відомствах. А Багірову зробив лагідне зауваження, мовляв, що ж ти, брате… Справа в тому, що товариш Багіров був з числа найближчих поплічників Сталіна, його багаторічною довіреною особою на Кавказі. Нехай краде – СРСР країна багата, не збідніє. Зате людина вірна і надійна. Або ось Віктор Семенович Абакумов. З 1946 року – Міністр державної безпеки СРСР. Опора вождя. Скільки кімнат було в його квартирі у Ковпачному провулку, не знаю. Але знаю, що її площа складала 300 квадратних метрів, і щоб до неї вселився всемогутній міністр, за рахунок бюджету МДБ було відселено 16 родин, яким знайшли інші помешкання. І нічого – жодні укази йому не указ. Знав про це Сталін? Звісно. Оця вибірковість у боротьбі з корупціонерами у вищих ешелонах влади була головним чинником розпаду. Сталін прикривав своїх улюбленців, тому не міг робити зауваження Маленкову, який захищав своїх. А Ворошилов «пригрівав» своїх, Хрущов – своїх. Берія теж не відставав. Комусь щастило «підсидіти» конкурента в жорстокій боротьбі за близькість до вождя й «підставити» якогось з чиновників з його «команди». В результаті – арешти й суди. Але на місце людей конкурента заводилися такі само злодійкуваті особи. А були і не злодії, а просто неймовірно некомпетентні особи на керівних посадах, через яких економіка, соціальна сфера, військова справа тощо перебували у стані перманентної лихоманки. Бувало, що держава зазнавала страшних збитків. Поцікавтеся, як сталося, що за підписаним наркомом Тимошенком та начальником Генштабу Жуковим мобілізаційним планом 1941 року тракторно-танковим заводам було замовлено артилерійських тягачів утричі більше від реальної потреби. Зате бронебійні снаряди для 76-мм гармат найкращих у світі танків Т-34 та КВ замовити взагалі забули, що з’ясувалося лише за кілька тижнів до війни. Зате Головне артилерійське управління РСЧА очолював особистий друг Сталіна маршал Григорій Іванович Кулик (з українських селян, освіта – 4 класи початкової сільської школи), який мав видатні розумові здібності. Поцікавтеся рівнем аварійності на промислових підприємствах внаслідок некомпетентності або прямої халатності інженерно-технічного персоналу (звідси масові справи про «шкідництво»). Порядок, кажете? Аби двічі не ходити, розповім про те, що коїлося в окупованих радянськими військами країнах Європи після війни.
Ось деякі витяги з доповідної записки міністра держбезпеки Абакумова Сталіну про результати зробленого в ніч з 8 на 9 січня 1947 року негласного обшуку на дачі Георгія Жукова:
- коштовних килимів і гобеленів, з Потсдамського та інших палаців і будинків Німеччини – 44;
- картин класичного живопису в художніх рамках – 55…
Травень 1945. Берлін. Радянський солдат з «трофеями».
Ну, і ще «дрібнички» – 20 унікальних мисливських рушниць знамени тих німець ких фірм; 8 багато оздоблених акордеонів (навіщо стільки?); пор целяна, кришталь, столове срібло і прочая, прочая, прочая...
Страшно от що. Грабуючи і крадучи сам, Жуков був зацікавлений в тому, щоб грабували і крали підлеглі йому генерали. Щоб усіх пов’язати круговою порукою. Щоб не «стукали» на нього. А генерали зацікавлені, аби мародерствували полковники. А ті – аби крали майори та капітани, які, у свою чергу, заплющували очі на «витівки» своїх підлеглих. Так мародерство спускалося на самі низи, в солдатську масу. А там, де мародерство, – виникає чорний ринок. Там починається розкладання солдатської та офіцерської маси. Там починаються масові зґвалтування та убивства й інші негарні речі. Звісно, з цим теж боролися. І з таким само результатом, що й із корупцією. З тієї ж таки причини. Кожен офіцер та генерал знизу догори намагався «прикривати» своїх підлеглих. Бо кругова порука. Вдумаймося, які масштаби мало насильство в усіх його проявах, якщо за злочини проти некомбатантів військовими трибуналами було засуджено 4 148 самих лише офіцерів! А скільки випадків було в реальності, латентних, які не потрапили до статистики? Про це ми не дізнаємося ніколи. До речі, треба також сказати, що цифра у 1,5 або навіть 2 мільйони зґвалтованих німкень, яка час від часу з’являється у ЗМІ, вочевидь все ж є завищеною. Але я стверджую: головним мародером був сам Сталін. Ні, він не набивав свою дачу десятками акордеонів, роялів і картинами старих майстрів. Не потрібно це було йому. Але він дозволяв мародерствувати, ґвалтувати і убивати. Він закривав на все це очі, тобто заохочував.
Особистий представник маршала Тіто в Москві генерал-лейтенант
