Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій

Взагалі корупція, приписки та масове розкрадання притаманне саме тоталітарним суспільствам. Там немає вільної журналістики, яка би боролася з негативом. А страх начальників «отримати по шапці» за провини своїх підлеглих спонукав їх приховувати негативні факти. «Така політика пояснювалася просто – керівники службовців, які крали, не бажали розголосу, щоб не проштрафитися самим в очах вищого начальства. Оскільки будь-який скандал неминуче обертався ганьбою, погіршував позиції району, міста або області, місцева влада намагалися краще зам’яти його, ніж дати справі законний хід. Оскільки ж притягти службовця до відповідальності без згоди партійних органів було неможливо, система замикалася сама на собі. Через це чиновник, який сидів більш-менш високо, відчував себе майже безкарним. Наприклад, викритого у великих зловживаннях голову райвиконкому Житнєва хоч і зняли з посади, але замість в’язниці відправили у «заслання» – вчитися в обласну партійну школу. Інший секретар райкому, який пустив ліс для спорудження моста на будівництва власної дачі, відбувся виховною бесідою» [117]. Не лише чиновники крали. Крав і народ. Незважаючи на ризик тривалих термінів ув’язнення. Були й т. зв. «несуни», які «позичали» на роботі усе, що погано лежало. Відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності (рос. ОБХСС) у таємній довідці констатував: «У системі Міністерства торгівлі за 9 місяців 1946 роки лише за офіційними даними було виявлено розкрадань і розтрат на суму 131,5 млн рублів, а за 9 місяців 1947 року на 151,1 млн рублів. У споживчої кооперації за 9 місяців 1946 року виявлено розкрадань і розтрат на суму 269,8 млн рублів, а за 9 місяців 1947 року на 342,7 млн рублів… За цей же час у ВРПах (відділ робітничого постачання, рос. ОРС, – П.П.) Міністерства авіаційної промисловості виявлено відповідно 2,2 млн рублів і 3,7 млн рублів, Міністерства лісової промисловості – 13,7 млн рублів і 19,6 млн рублів, Міністерства лісової промисловості Української РСР – 3,5 млн рублів і 3,9 млн рублів… Офіційні відомості, як відомо, не відображають дійсного стану розмірів розкрадань. Фактично розміри розкрадань більші, оскільки значна частина їх залишається ще не виявленою» [118]. А міністерств багато-багато. І не лише в міністерстві лісової промисловості УРСР крали… Були за часів Сталіна й підпільні мільйонери, й цілі підпільні приватні трести, і злодії гігантського масштабу. Особливо багато їх виникло під час війни. З найвідоміших – начальник відділу постачання «Росхліба», який крав ешелонами. На кінець війни його статки сягнули кількох мільйонів рублів. Згубила Михайла Ісаєва зарозумілість. Відчувши безкарність, він влаштовував удома гучні оргії й на підпільного мільйонера поскаржилися сусіди. Під час обшуку у нього було знайдено 10 тонн борошна, 2 тонни цукру, 400 кілограмів вершкового масла. Це в 1947 році, коли в Україні люди людей їли. Або широко відомий у вузьких колах Микола Павленко. Дезертирувавши з армії влітку 1941 року, він підібрав кілька кинутих Червоною Армією на узбіччях бульдозерів та автівок і за фальшивими документами організував фіктивну Дільницю військово-будівельних робіт № 5. В його «військовій частині» служили справжні (тобто – несправжні) червоноармійці, набрані через військкомати. Отримували звання і державні нагороди. Сам Павленко став майором і орденоносцем. За війну його «частина» заробила на будівництві військових об’єктів три мільйони рублів. Після війни Павленко створив іншу організацію – Управління військового будівництва № 1. За сім років воно виконало робіт на 39 мільйонів рублів. Цей підпільний підприємець теж погорів на випадковості. Якби не сварка з одним із «компаньйонів», він би й далі продовжував свою успішну діяльність. Йшов 1952 рік.

Хочете про хабарників? Будь ласка. Заступник начальника «Головвина» Микола Мірзоянц встановив контроль над виноробною промисловістю Кавказу та Молдавії, ставив за хабарі на посади директорів спиртових та винних заводів своїх людей, які крали й систематично сплачували йому «долю». І таких прикладів можна набрати тисячі. Дійшло до того, що у 1948 році рішенням Політбюро від роботи було відсторонено одразу сім членів Верховного суду СРСР за систематичне зловживання службовим становищем. Серед них – голову цього поважного органу Івана Терентійовича Голякова та його заступника Василя Васильовича Ульріха. Знаєте, як покарали останнього? Перевели на посаду начальника Вищих військово-юридичних курсів при Військово-юридичній академії. Нову поросль військових юристів ростити. Іван Терентійович теж без посади не залишився. А під сокиру суворого, але справедливого радянського правосуддя потрапили цапи-відбувайла на кшталт консультанта Верховного суду Попова, адвокатів, юрисконсультів та пересічних суддів.

Невже ж з усім цим неподобством не боролися? Боролися. І саджали, і навіть розстрілювали. Але з кожним роком ситуація ставала все гіршою. Бо риба гнила з голови.

Не лише за часів Леніна-Троцького найбільші комуністичні бонзи організовували собі розкішне життя. За часів Сталіна воно було не гіршим. 3 лютого 1938 року вийшла постанова Раднаркому та ЦК «Про дачі відповідальних працівників». У ній – картина яскравими фарбами: «З огляду на те, по-перше, що низка заарештованих змовників (Рудзутак, Розенгольц, Антипов, Межлаук, Карахан, Ягода та ін.) набудували собі грандіозні дачі-палаци на 15-20 і більше кімнат, де вони розкошували і тринькали народні гроші, демонструючи цим своє цілковите побутове розкладання і переродження, і з огляду на те, по-друге, що бажання мати такі дачі-палаци все ще живе і навіть розвивається у деяких колах керівних радянських працівників, РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалюють: 1. Встановити максимальний розмір дач для керівних радянських працівників у 7-8 кімнат середнього розміру для сімейних і 4-5 кімнат для несімейних. 2. Дачі, що перевищують норму в 7-8 кімнат, передати у розпорядження Раднаркому СРСР для використання як будинки відпочинку керівних працівників» (там само). Зрозуміло – лише «вороги народу» понабудовували собі палаци. Ворошилов, Молотов, Каганович, Жданов і сам товариш Сталін були сама скромність. Справді, 8 кімнат «середнього розміру» плюс коридори тощо – це метрів 250 квадратних. Палацом не назвеш. Та й несімейний самотній партійний функціонер у 5-кімнатній дачі виглядає не Рокфелером. Але якщо згадати, що чи не половина мешканців радянських міст у комуналках та гуртожитках тулилася, то й злидарем його назвати язик не повернеться.

Проте, члени політбюро, ЦК та Ради народних комісарів, які самі ж і ухвалили цю постанову, вихід знайшли. Нехай перші секретарі обкомів, заступники народних комісарів, чекістське начальство середньої руки та інша «дрібнота» будує собі такі дачі. На членів Політбюро чекали дачі державні, яких обмеження по площі не стосувалося. Власне, п. 2 до постанови і було вписано задля цього. Хтось бачив, наприклад, дачу Ворошилова?