Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
А потім головний радянський дипломат виступив із зустрічними пропозиціями. За пропозицією Кремля, Німеччина та Італія отримували панування у Західній, Північній, частково Південній (Греція і Югославія) Європі, Північно-Східній і Північній Африці, Середній Африці і Західній Африці. СРСР отримувала Східну, частково Південну (Болгарія, Румунія) частково Північну (Фінляндія) Європу, Західну і Середню Азію до Індійського океану, Японія — Східну Азію (в т. ч. Індонезію). Гітлер погоджувався. Гітлер погоджувався навіть на те, щоб «натиснути» на Туреччину, переглянути пакт Монтре і надати право СРСР проводити свої військові кораблі через чорноморські протоки без дозволу Стамбула і без обмежень. Проте, незважаючи на все, союзником Німеччини, Італії та Японії СРСР так і не став. Не тому, що не хотів. Не погодився Гітлер. Бо, користуючись ситуацією, Сталін з Молотовим почали вимагати у нього зовсім уже непристойні речі.
Ось вам, читачу, дещо про апетити кремлівських вождів: «СРСР згоден прийняти в основному проєкт пакту чотирьох держав про їхнє політичне співробітництво та економічну взаємодопомогу, який викладено п. Ріббентропом в його бесіді з В. М. Молотовим в Берліні 13 листопада 1940 року і який складається з 4 пунктів, за таких умов: 1. Якщо німецькі війська буде зараз же виведено з Фінляндії, яка представляє сферу впливу СРСР, згідно з радянсько-німецькою угодою 1939 року, причому СРСР зобов’язується забезпечити мирні стосунки з Фінляндією, а також економічні інтереси Німеччини у Фінляндії (вивезення лісу, нікелю); 2. Якщо в найближчі місяці буде гарантовано безпеку СРСР у протоках шляхом укладення пакту взаємодопомоги між СРСР і Болгарією, що знаходиться за своїм географічним положенням у сфері безпеки чорноморських кордонів СРСР, і організації військової та військово-морської бази СРСР в районі Босфору і Дарданелл на засадах довгострокової оренди; 3. Якщо центром тяжіння аспірацій СРСР буде визнано район на південь від Батумі і Баку у загальному напрямку до Перської затоки; 4. Якщо Японія відмовиться від своїх концесійних прав по вугіллю і нафті на Північному Сахаліні на умовах справедливої сатисфакції» [112].
Щодо пунктів 1 та 4 заперечень не було. А ось інші два… І Гітлер, і Муссоліні чудово розуміли, що військові бази СРСР на чорноморських протоках фактично означатимуть перехід контролю над ними до Москви. А зростання політичної та військової присутності на Балканах становить уже безпосередню загрозу Італії та Рейху. Гітлер прозоро натякав на це Молотову. Той робив вигляд, що не розуміє. Тому під приводом загрози нальоту британської авіації, фюрер запропонував перервати переговори, «…оскільки головні пункти цілком достатньо обговорено» [111]. Для того, аби ефективніше вести подальші перемовини, уже через 11 днів після розмови Молотова з Гітлером Сталін призначає послом в Німеччині цілого заступника наркома іноземних справ (і за сумісництвом старого ката з НКВС) Володимира Деканозова. Уже на першій урочистій зустрічі 19 грудня з Гітлером, новий посол намагається вирвати з фюрера продовження переговорів. І у подальшому він не давав Адольфу спокою. Той мовчав. Ні Деканозов, ні Молотов, ні Сталін не знали, що за добу до прийому Деканозова Гітлер затвердив план «Барбароса».
Апетити більшовиків, відверті приготування до війни та концентрація їхніх військ на кордонах наполохали нацистів. І якщо хтось ще повірить старим пісенькам радянського Агітпропу на тему, як Гітлер хотів «життєвого простору» за рахунок територій СРСР, тому й підписав підлий план «Барбароса», то скажу: в СРСР план війни проти Німеччини було розроблено раніше. В кількох варіантах. У радянській міфології укріпилася побрехенька маршала Жукова про те, як він на оперативно-стратегічній грі, виступаючи з боку «Західних» (німців) «по суті передбачив план Барбаросса» й розгромив генерала Павлова, який командував «Східними». «Взявши реальні вихідні дані і сили противника – німців, я, командуючи «синіми», розвинув операції саме на тих напрямках, на яких потім розвивали їх німці. Завдавав своїх головних ударів там, де вони їх потім завдавали. Угруповання склалися приблизно так, як потім вони склалися під час війни. Конфігурація наших кордонів, місцевість, обстановка – все підказувало мені саме такі рішення, які вони потім підказали і німцям. Гра тривала близько восьми діб. Керівництво грою штучно уповільнювало темп просування «синіх», стримувало його. Але «сині» на восьму добу просунулися до району Барановичів, причому, повторюю, при штучно уповільненому темпі просування» [113]. Це таке Жуков розповідав радянському письменникові Костянтину Симонову. Той слухав, вірив кожному слову, записував. А потім це пішло в люди.
Насправді Жуков брехав, мов гребінцем чесав. Тут усе від першого до останнього слова – неправда. Бо не було такої гри. Були інші дві гри. Перша проходила 2-6 січня 1941 року. На ній Жуков, командуючи «Західними», стримував удар «Східних» під командуванням генерал-полковника танкових військ Павлова у Східну Пруссію та Польщу. І не стримав. Павлов прорвав фронт, форсував Неман й за 13 днів боїв просунувся вглиб німецької території на 120 кілометрів. Проте загалом було зрозуміло, що вдаривши у цьому напрямку, можна «загрузнути» – надто укріпленою була Східна Пруссія. Другу гру провели 8-11 січня. Тут відпрацьовували удар із території України та Бессарабії на Балкани й у Південну Польщу з форсуванням Дунаю, захопленням Румунії, Угорщини й виходом до озера Балатон. Тепер уже наступав Жуков, а Павлов грав за німців та угорців. За результатами гри було отримано висновок, що цей напрямок перспективніший. Про ці ігри усім давно відомо. Брехню Жукова спростовано дослідниками. Але в деяких особливо впертих або особливо тупих головах казочка Жукова про те, як він наступав на Барановичі і громив нещасного Павлова досі живе. А між тим, ці ігри цілком могли бути завершальним етапом розробки різних варіантів війни проти Німеччини та її союзників. Те, що їх досі не знайдено, ні про що не говорить, бо найбільші таємниці того часу у російських архівах досі закрито грифами «Цілком таємно. Особливої ваги». Принаймні, дослідників має насторожити той факт, що цілком таємний наказ про проведення двосторонньої оперативно-стратегічної гри під назвою «Наступальна операція фронту з проривом УР» нарком оборони СРСР маршал Тимошенко підписав ще 11 жовтня 1940 року, у розпал підготовки візиту Молотова до Берліну і через 9 днів після указу про «Трудові резерви». Хочете знати масштаби тієї гри, шановні читачі? Будь ласка. У першій з них поки що на картах було задіяно 51 стрілецьку, 7 танкових, 3 моторизовані, 3 кавалерійські дивізії. Плюс 15 танкових бригад. Плюс 20 авіаційних дивізій. Це лише на одному напрямку війни. Кількість сил «Східних» у другій грі була набагато
