Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон

Уранці 26 січня 1943 року він прибув до британського посольства у Каїрі, якраз до сніданку. На здивування дружини посла, попрохав подати йому келих холодного білого вина. Алан Брук записав, як усе відбувалось.

…йому принесли високу склянку, яку він осушив одним ковтком, а затим, облизавши губи, розвернувся до Жаклін та промовив: «Ох, як добре, та, знаєте, сьогодні я вже прийняв на душу два віскі із содовою і дві сигари!» А на годиннику трохи більше за 7:30 ранку. У жалюгідних умовах він пролетів усю ніч, подолавши близько 2300 миль, пробувши у літаку понад 11 годин, на висоті не менш як 11 тисяч футів, і ось він тут, увесь такий свіженький, заливає вино поверх двох віскі та двох сигар!

Гітлер і Сталін залишалися сидіти у своїх бункерах, натомість Черчилль робив усе, аби був якийсь рух. Саме тому він так завзято хотів потрапити на корабель та бажав затягнути туди і короля: аби показати світові — а особливо американцям — що Британія та Британська імперія досі у грі, адже він та король, два уособлення тієї імперії, особисто відбивають континент. Та з такою самою мотивацією він наполягав, щоб сили Британії та Канади зажили слави, складаючи половину тих численних сил вторгнення, — навіть якщо операцією керував американець і всю бойову роботу, по суті, виконували американці.

Коли йому нарешті випало поїхати у Нормандію, на шостий день після висадки, отримавши погодження короля, він наполіг на тому, щоб їхній корабель «відкоркував» свої стволи, націлені на німців. Капітан радо погодився, і залп як належне було випущено у напрямку нацистів. Цілком абстрактна вправа, проте Черчилль був збуджений. Він став першим лордом Адміралтейства ще у 1911-му, та ніколи не стріляв із корабельних гармат.

Це було так, ніби, беручи особисту участь, він зможе якимось чином примножити британські воєнні зусилля — накачати британський внесок власною присутністю та престижем. У серпні 1944-го він уже спостерігав за висадкою в Сен-Тропе, того самого місяця з’явився в Італії, де власноруч стріляв із гаубиці у бік Пізи, пікнікував в італійському замку, коли німці вели вогонь у його напрямку з відстані 500 ярдів.

У грудні 1944-го запустив свою цілком особисту місію порятунку Греції від комунізму — у якій досяг успіху — та дав прес-конференцію в Афінах під шум снарядного вогню. Навесні наступного року він уже був у Німеччині, щоб спостерігати поступ союзників. А раннього березня прибув до лінії Зіґфріда — велетенських бетонних драконових зубів розбрату, призначенням яких було слугувати непроникним кордоном, зловісними та символічними стражами Фатерлянду. Черчилль ретельно оглянув їх — проте чомусь цього було не достатньо. Йому потрібно було виразити весь захват від свого тріумфу.

Він вишикував генералів: Брука, Монтґомері, Сімпсона — усього близько двадцяти, та одного репортера зі «Старз енд страйпс». «Зробімо це просто тут, на лінії Зіґфріда, — промовив Черчилль. І потім фотографам: — Це одна із тих операцій цієї великої війни, яка не повинна бути відображена графічно».

Тоді розстебнув штани та справив нужду на Гітлерову оборонну споруду, і те саме зробили його колеги. Алан Брук згодом писав: «Ніколи не забуду, як він по-хлопчачому шкірився в усмішці глибокої насолоди, що вкрила все його обличчя, коли глянув униз у вирішальний момент». Коли хтось осуджує цей вчинок, задумайтеся, крізь що Черчилль пройшов. Коли якийсь пес і мав право помітити нову територію, так це був він.

Кілька тижнів по тому він наполіг, щоб пройтися німецькою стороною Рейну, у місці під назвою Бюдеріх, і там потрапив під обстріл. Усього лише за 100 ярдів від нього падали у воду і вибухали снаряди. Американський генерал Сімпсон підійшов та сказав: «Прем’єр-міністре, там попереду снайпери: вони обстрілюють артилерією по обидва боки мосту, а тепер сягають дороги позаду вас. Зі всією відповідальністю можу сказати, що не в змозі дозволити вам перебувати тут і змушений попросити вас піти звідси».

Алан Брук спостерігав, як Черчилль тримався руками за покручені перекладини моста. «Вінстонове обличчя було таким самим, як у маленького хлопчика, якого покликала няня, відірвавши від пісочних замків на пляжі». Черчилль займався тим, що й усе своє життя, із першого дня, коли потрапив під обстріл на Кубі. Він намагався втиснути себе у військову розповідь; та цього разу його наміри були політичними.

Особовим складом та бойовою здатністю Британія тепер мала вигляд карлика порівняно з Росією та Америкою. Як Черчилль це охарактеризував, маленьким левом, що ходить між величезним російським ведмедем та велетенським американським слоном. Та він досі був одним із «Великої Трійки». Він продовжував боротися у тій війні, причому так, як жодному іншому політичному лідеру і не снилося. Жоден воєначальник — ні Рузвельт, ні Гітлер, ні Сталін, ні Муссоліні — не мав Черчиллевої маніакальної жаги «вставляти» себе у вир баталій та ставати історією.

Самою тільки силою своєї особистості він затверджував у конференц-залі своє право на рівність в опорі Сталіну за долю Східної Європи. Допоки Черчиллю буде віддаватись гідна честь та повага, так само буде і з Британією та імперією; принаймні так він собі це уявляв. Проте, звичайно, народ Британії або, радше, британська армія не до кінця поділяли його пріорітети.

Вони не були настільки зацікавлені поняттями «слави» та «престижу», як він, — це, мабуть, не так уже й погано. Скільки ж усього невтішного було висловлено про бойовий дух британських солдатів, та суть, звісно, у тому, що вони були солдатами цивільними, дітьми зрілої демократії з давньою історією свободи слова. Вони знали, як це — не вірити сліпо наказам, які їм дають; за це було вже заплачено Першою світовою війною.

Їх не штовхала у бій бридка ідеологія расового верховенства. За їхніми спинами не стояли радянські комісари з револьверами, готові винести мізки за щонайменше вагання. Напевно, парадокс у тому, що ті самі свободи, якими вони насолоджувались і за які воювали, робили менш грізною їхню бойову міць. І мені цікаво, можливо, ганителі британських вояків іноді піддавалися спотвореному бажанню применшувати їхні досягнення — подібно до того, як проявляється закоренілий національний песимізм щодо футбольної збірної Англії, таке собі психологічне самозбереження.

Військова ефективність британців не була аж такою поганою. Німців рідко хто міг пересилити, окрім як переважити кількістю, і часто силами двох або й трьох на одного. Ель-Аламейн був важливим досягненням, значно спростив висадку в Північній Африці та допоміг відвести вирішальні німецькі авіапідкріплення від Сталінграда.