Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон
Тож прошу Вас найбільш серйозним чином обміркувати всю ситуацію знову та не дозволити особистим бажанням, які я пречудово розумію, змусити відступити від Ваших власних високих стандартів обов’язків перед Державою. Повірте своєму якнайщирішому другові, Георгу RI.
Суперечка перетворилася на конституційну кризу. Існувала лише одна людина, яка була реально здатна перешкодити Черчиллю, і це був король. А щоб досягнути свого, Георгу VI довелося писати йому двічі й врешті застерегти, що той на порозі порушення чи не всіх можливих принципів вірності Короні, Кабінету міністрів, Збройним Силам та самій Британії. А це вже не квіточки.
Урешті-решт, у суботу, 3 червня, Черчилль (з неабияким бурчанням) зійшов із корабля. Йому давали право вирушити та спостерігати за будь-якою битвою на його розсуд, та він відмовлявся.
Він, зрештою, був міністром озброєнь. Проте, сердитий, прийняв ключовий довід, висунутий королем, — що нечесно було завадити монархові вирушити до Нормандії, а потім самому взяти й викрасти блискавку короля. «Це безсумнівно сильний аргумент», — прокоментував Черчилль.
Цей епізод кидає світло на цікаве явище напруженої атмосфери в уряді у переддень операції «Оверлорд» і на те, як вибудовувалися відносини між міністрами та Короною. І це напевно мав би бути один із небагатьох прикладів ХХ століття, коли прем’єр-міністра відкликав особисто король. А в Томмі Ласселі ми вбачаємо роль «їх» — тих примарних мандаринів та придворних, які ухвалюють стільки рішень, скільки політики ухвалити не здатні (та займаються цим і по сьогодні).
Справді захопливим питанням є, чому Черчилль так цим переймався, чому так надзвичайно рішуче виставляв себе знову на передову. Існує кілька очевидних відповідей, але першою, безсумнівно, є та, що він нервував стосовно Дня Д.
Ми маємо перевагу знання, що тій операції судилося стати успіхом, проте на той момент це було далеко не так ясно. Алан Брук вважав, що то могла бути «найстрашніша катастрофа всієї війни». Погода могла запросто змінитися — у гірший бік. Роммель міг зненацька ввести у цільову зону підкріплення. Ейзенгауер був повністю готовий взяти на себе відповідальність за евакуацію військ, якби ситуація обернулася проти союзників.
До цієї морської десантної операції союзники нарощували сили роками, до того ж це був їхній шанс відвоювати континент. А в тому, що стосується морських десантних операцій, у Черчилля уже була «судимість». Він бажав перебувати там, бо у його душі була випалена пам’ять про Ґалліполі. І з усіх помилок Дарданелл тією, за яку він переживав найгіркіші докори сумління, справедливо чи ні, була його особиста відсутність. І ось випала можливість вигнати демонів тієї ганьби та, перевершивши свою видатну практику минулого, особисто повести війська в бій, показавши світові, що він воістину Мальборо, а не Мальборо-лайт111. Йому потрібно було перебувати там, аби переконатися, що війська ось так просто не застрягнуть, як то сталося в Ґалліполі та й як насправді відбулося на Західному фронті у Першу світову.
Потім була й інша причина потрапити на той корабель — мотив, який тепер уже не буде сюрпризом для нас і який Лассель неодмінно виявив. Як писав, підсумовуючи всю ту справу особистий секретар короля: «Король, фактично, лише намагався вберегти Вінстона від самого себе, оскільки реальними мотивами, що надихали його піти у море з «Белфастом», є його невгамовна, проте тепер вкрай недоречна, любов до пригод і, побоююсь, його марна, хоча мабуть, підсвідома, пристрасть ставати “персонажем першої шпальти”».
Тут, я певен, Лассель розсудив нашого героя правильно. Черчилль уже у своїй голові малював ті заголовки, бачив фотографії — як він, непроникний, стоїть на містку, мокра сигара затиснута в губах, і командує залпами із 12-дюймових гармат «Белфаста» — диригент найгучнішої і найвибуховішої увертюри в історії балістики. Уявляв, який це мало б вигляд, — людина, якій доручили дати волю британському левові, аби той на всю міць заревів; та цього разу то був рев артилерії, а не просто якоїсь там риторики.
Саме тому спочатку він схвалював ідею короля долучитись також, бо тоді це була б навіть гучніша стаття: британський монарх та прем’єр-міністр, безстрашні та не підкорені п’ятьма роками війни, диригують поверненням захопленого материка. Це саме той «заголовок з першої шпальти», на який він полював. Та в певному аспекті річ була не просто у ньому та його его і в тому, чого він досягнув. Усе було заради Британії та її становища у світі.
***
У невинному дитинстві я вірив, що Британія «виграла війну» не лише завдяки пожертві Росії та грошам Америки, але також і завдячуючи героїзму британських вояків. Я читав комікси «Коммандо», у яких солдати у вовняних шапках із мускулястими руками стрімко кидалися на зіщулених німців із вигуками «Ось тобі, фріц!» зі своїх величезних щелеп та спалахами вогню й кулями, що вилітали зі стволів їхньої зброї.
У моїй пам’яті яскраві спогади того, чого нас навчав чудовий класицист, який і сам побував у полоні японців; і в мене сформувалося чітке враження, що битва за Ель-Аламейн була переламним моментом у тій війні. Монті112 добряче відгамселив Роммеля, і німці дістали прочуханки. Та невже? Отож через роки для мене стало певним шоком дізнатися, що ж відбулося насправді.
Виявилося, що битва за Ель-Аламейн наприкінці жовтня 1942 року була не настільки вирішальною для історії, як нас переконували. Насправді деякі британські історики доволі неввічливо називали її «непотрібною битвою». Операції «Смолоскип» — висадці союзників з метою виведення німецьких сил із Північної Африки — судилося статися всього кілька тижнів по тому. Здавалося, Ель-Аламейн був не так вирішальною військовою перемогою, як, радше, необхідним тоді політичним фіговим листком.
Станом на осінь 1942 року мілітарні «досягнення» Британії були фактично безперервною низкою провалів, евакуацій, катастроф
