Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон
Щоправда, спершу Черчиллю було важко впоратися із втратою статусу. Як записала його слова дочка Мері, чорна хмара спустилася. Граючи його улюблені старі мелодії, як, до прикладу, «Біжи, зайчику, тікай», сім’я докладала всіх зусиль, аби підняти його дух. Та марно. Він чварився із Клементиною, а вона говорила про «наше нещастя».
Однак поволі Черчилль почав збирати себе докупи. Їздив у довгі художні подорожі до Італії (де одного разу нетактовно малював якісь розбомблені будівлі, за що його освистали місцеві). Виконував обов’язки лідера опозиції. Ганьбив більшовизацію Східної Європи і казав, що росіяни — «ящери-реалісти родини крокодилів». Ближче до кінця року він отримав цікаве запрошення від Трумана завітати до Америки та виголосити промову в «дивовижній школі» під назвою Вестмінстерський коледж у Фултоні, у його рідному штаті Міссурі.
4 березня 1946 року разом із Труманом вони покинули Білий дім, аби здійснити 24-годинну подорож потягом до Міссурі. Важливо, що теми промови вже давно виношувались і що Черчилль жодним чином не тримав думки у таємниці. Він повідав суть майбутньої доповіді держсекратареві США Джеймсу Бірнсу, якому вона «дуже навіть сподобалась». Обговорював її і з Клементом Еттлі, який 25 лютого писав йому: «Переконаний, ваша промова у Фултоні відбудеться добре». Показав її чорновик, перш ніж сісти у потяг до адмірала Лігі, керівникові штабу Трумана, який був (принаймні на думку Черчилля) «сповненим ентузіазму». Він полірував текст, коли вони в’їхали до штату Міссурі, а як їхній пароплав пихтів однойменною широкою рікою, задовольнив допитливість господаря і показав Труману її всю. «Мені він сказав, що вважає її гідною захоплення», — розповів Черчилль. Такою вона і є.
Черчиллева промова у Фултоні, Міссурі, не схожа ні на що із політичного дискурсу сучасності. Її не було написано в програмі обробки тексту. Її не склав комітет фахівців із промов. Майже п’ять тисяч слів, і кожне із них, кожна фраза викликає думку і спогад про автора.
Він кидається від поетичного стилю Томаса Гарді (де майбутнє — це «після-час», наприклад) до різноманітних безкомпромісних, якщо не божевільних, пропозицій кооперації в обороні. А на одному етапі висуває пропозицію, що кожній нації слід направити ескадрилью до міжнародних авіаційних сил, якими керувала б світова організація, — ідея, яку я бачив належним чином виконаною лише в дитячій телепрограмі 1970-х років «Тендербьорди». І розмірковує над ідеями, що об’єднують Британію та Америку.
Із безстрашшям у серці нам не можна дозволити собі спинитися у звеличуванні тих високих принципів свободи і прав людини, що, об’єднані спадщиною англомовного світу, через дзеркала Великої хартії вольностей, Біллю про права, габеас корпус115, суду присяжних і англійського загального права, знайшли своє найяскравіше відображення в американській Декларації незалежності…
Це все означає, що народ будь-якої країни має право і повинен би володіти закріпленою конституцією можливістю шляхом вільних, без оков, виборів із таємницею голосування, обирати та змінювати характер чи форму правління, під крилом якого перебуває; щоб володарювала свобода слова і думки; щоб незалежні від вищих чинів, не під впливом жодної партії, органи правосуддя могли вільно застосовувати норми права, що є думкою активної більшості та виявом волі народу, або ж благословенні часом та звичаєм. Ось ті правові норми свободи, що повинні поселитися у кожному приватному будинку. Ось послання британського та американського народів людству. Проповідуймо, чим живемо, — живімо тим, що проповідуємо.
Більшість електорату, можливо, уже не живе у «приватних будинках» — принаймні, якщо у них немає мільйона-двох, — та це досі були ідеали, у які демократи Америки і Британії вірили. Вони були тими принципами, за які Черчилль боровся все життя. І врешті він доходить до ключового пункту — бомби, про яку, він знає, аудиторія майже сподівається почути. «Існує загроза світовій безпеці, загроза Святині Миру; і вона є — Радянський Союз». Починає він твердженням, що не тримає неприязні ні до російського народу, ні до свого «військового товариша маршала Сталіна»…
Ми поділяємо потребу Росії в усуненні будь-якої імовірності німецької агресії задля безпеки на її західних кордонах. Ми гостинно приймаємо Росію на належне їй по праву місце поміж провідних націй світу. Салютуємо її знаменам над морями. І понад усе ми щиро вітаємо тривалі, регулярні та міцніючі зв’язки між російським народом і нашими людьми по обидва боки Атлантики. Однак, оскільки, переконаний, ви б бажали, аби я засвідчував факти зі своєї точки зору, моїм обов’язком є донести до вас окремі реалії наявного стану в Європі.
Від Щецина та Балтики й до Трієста та Адріатики, через увесь континент опустилася залізна завіса. Усі столиці давніх держав Центральної та Східної Європи — за тією межею. Варшава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Белград, Бухарест і Софія — усі ці уславлені міста та населення довкола них залишились під тим, що змушений назвати «радянським ковпаком», і всі вони у тій чи іншій формі є об’єктом не тільки радянського впливу, а й незвичайно високого і, у багатьох випадках, підсиленого контролю з боку Москви. Лише Афіни — Греція із її безсмертними тріумфами — вільні вирішувати долю свого майбутнього під спостереженням Британії, Америки та Франції.
Домінантне російське панування у польському уряді заохочує його вчиняти у Німеччині жахливі та несправедливі рейди; просто зараз відбуваються масові виселення мільйонів німців у масштабах гірких і незбагненних. Комуністичні партії, що були зовсім нечисленними в усіх тих східноєвропейських державах, піднялися до надвисочин та могутності й прагнуть повсюдного встановлення тоталітарного контролю. Чи не у кожному випадку в державах панує поліційна влада, і наразі, окрім як у Чехословаччині, справжньої демократії немає ніде.
Він продовжує свій tour d’horizon116, зачіпаючи практично всі теми: від атомної бомби до ситуації у Маньчжурії. Закликає до «особливих взаємин» між Об’єднаним Королівством та Сполученими Штатами Америки, із «подібністю у зброї та військових статутах»; до об’єднаної Європи і братерства людей; до духовно величної Німеччини і духовно величної Франції.
Це розкішна промова, натхненна візія майбутнього. Проте заголовки новин рясніють, звісно, тільки його лайкою комуністів.
Черчилля звинуватили у «сіянні паніки та тривоги» — так само як і тоді, коли його винили за роздування загрози з боку нацистської Німеччини. А лондонська «Таймс» сопіла, що його переборщення з контрастом між західною демократією
