Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон
І справа була не тільки у Норвегії, Дюнкерку, Греції, Криті, де британські війська вправлялися у вдосконаленні свого маневру, що, мабуть, відомий як «кролик» або потоплення носом вперед. 1942-й виявився навіть гіршим, зі своєю гнітючою низкою цілковитих розгромів, що почалися з потоплення суден «Принц Вельський» і «Рипалс» на Далекому Сході, а потім падінням Сінгапура, коли Черчилль писав генералам, чітко і ясно даючи вказівку боротися до останнього солдата, а замість безчестя обрати смерть.
Зважаючи на обставини, вони проігнорували його пораду і вирішили, що ліпше нададуть перевагу безчестю. Рангун було віддано. Рейди на Сен-Назер і Дьєпп відбувалися здебільшого з пропагандистською метою, аби просурмити про них по радіо: досягнення були мізерними, а коштували багатьох життів. Було ще падіння Тобрука, звістку про яке Черчиллю вручили на «рожевому аркуші»113, саме тоді, коли він сидів поруч із Рузвельтом у Білому домі. Він аж змертвів — і це після того, як укотре видав особисті інструкції солдатам боротися аж до гіркого кінця.
І знову британських вояків розгромили значно дрібніші німецькі сили. Такій, м’яко кажучи, слабкій ефективності потенціалу Британії — яку раніше вважали однією із найлютіших та найуспішніших держав — давали найрізноманітніші пояснення. У своїх різнобічних блискучих роздумах на цю тему Макс Гастінґс не пошкодував критики.
На думку Гастінґса, більшість генералів, схоже, були нічого не варті. Навіть Монті не заслуговував на місце в рейтингу «найкращих капітанів в історії». Коли вони не виявляли банальної тупості, то надто часто бували недієздатними або самовдоволеними. До того ж воліли не ризикувати та з огидою ставилися до кровопролиття — мабуть, це можна зрозуміти, зважаючи на їхній досвід Першої світової, що, проте, негативно позначалося на бойовій міці. Ширший клас офіцерів складався зі значної кількості незграб, які пішли у військо з міркувань, що це буде їхнім «щасливим квитком» і шансом на легше життя, аніж намагатися започаткувати власну справу.
Якість оснащення була нижча від стандарту, або, принаймні, не така висока, як у німців. І потім, закрадалися страшні підозри, що, як порівнювати самих солдатів, у британців не було такого ж вогника у серці, як у ворогів. Як висловився Макс Гастінґс: «Чимало британських офіцерів усвідомлювали, що їхнім солдатам із цивільних бракувало волі та відданості справі, яку проявляли німці та японці». Або, як неприємно висловився Рендольф Черчилль під час дискусії на Даунінґ-стрит у 1942 році: «Батьку, халепа в тому, що твої солдати просто не хочуть битися».
Було це правдою чи ні — а слід сказати, що цей вердикт не збігався з численними прикладами особистої хоробрості, яку проявляли британські вояки по всьому світі, — найважливіше те, що люди вважали це правдою. Той нерозкритий потенціал Британії став об’єктом сорому вдома та глуму за кордоном. Дослідження громадської думки Америки у липні 1942-го, коли народ запитали, яка нація робила найбільше для перемоги у війні, показало, що 37 відсотків вважали такою країною США, 30 відсотків — Росію, 14 — Китай, і лише 6 відсотків були високої думки про британців та їхні зусилля.
Усе це, звичайно, було гірко чути Черчиллю, чиїм політичним raison d’être114 було піднімати престиж Британії та Британської імперії. Після падіння Сінгапура у політичному плані Черчилль перебував на нижчій точці у цій війні і навіть міг розглядати варіант відставки. Його зневіра була очевидною, коли після Сінгапура він визнав: «У нас було стільки людей, стільки солдатів. Ми могли показати себе краще». Та коли почув про падіння Тобрука, додав: «Поразка — одне, але ганьба — зовсім інше».
Він цілком задіяв та ідентифікував своє его з військовим успіхом Британії — що спростило суперникам завдання мордувати його. «Дискусію за дискусією він виграє´, проте програє´ бій за боєм», — сказав член парламенту лейборист Енайрін Бівен, так жорстоко, просто у Палаті громад. Та справді, народ так непокоївся, що власне внутрішньополітичне становище Черчилля стало хитким.
Коли у серпні 1942-го він вирушив до Москви зустрітися зі Сталіним і пояснити, що того року не буде жодного другого фронту, радянський вождь уїдливо та немилосердно поглумився: «Ви, британці, боїтеся бійки. Вам не слід думати, що німці — якісь надлюди. Рано чи пізно вам доведеться устрягнути в бій. Неможливо виграти війну без боротьби».
Було огидно чути це від Сталіна. Російський лідер був саме тим, хто, підписавши пакт Молотова—Ріббентропа та поділивши Польщу з Гітлером, уможливив нацистську агресію 1940 року. Він був такий приголомшений та наляканий зрадою Гітлера, коли фюрер повернув проти нього та запустив план «Барбаросса», що протягом п’яти днів переховувався на дачі. Нічого й казати, Черчилль був безмежно кращою, сміливішою та більш величною особистістю. Та все ж йому дошкуляло почути таке — образи різали ще глибше, тому що містили частку правди.
Перемога під Ель-Аламейном (коли вона нарешті настала) відчутно посприяла порятункові британського престижу: політична загроза Черчиллю вщухла. Йому вже не потрібно було перейматися — хоч як неймовірно це звучить сьогодні, — що Стаффорд Кріппс може замінити його як військового прем’єра. Кривдний сарказм Енайріна Бівена втихомирився. Британський народ здобув перемогу, якої так прагнув. Та правда була очевидною: із плином війни на Британію розраховували дедалі менше.
У 1940 році нація стояла одна, як вишикуваний до бою паладін із піднятим за свободу стягом, та у 1944-му вклад Британії у союзні сили був зовсім малим. Американці постачали кошти, росіяни виконували брудну справу биття німців — 750 тисяч тільки у битві за Сталінград. Тож призначенням Черчилля стало фізично та особисто відстояти право Британії на повагу і стати тим шматочком свинцю в боксерській рукавичці, що дозволить країні вдарити сильніше від власної ваги.
Це пояснює його любов до самітів, його дивовижні маршрути Другої світової війни. Сер Мартін Ґілберт підрахував, що з вересня 1939 року до листопада 1943-го Черчилль подолав 111 тисяч миль і провів 792 години у морі та 339 годин у небі, — що виходить далеко за межі робочих темпів будь-якого іншого керівника. У тих поїздках можна розгледіти його дивовижну енергію: як цей майже 70-річний чоловік іще до світання сидить на своїй валізі на холодному аеродромі у Північній Африці, очікуючи, коли вже персонал розбереться з курсом; як він підстрибує у розгерметизованому вантажному відсіку бомбардувальника, киснева маска перекошена, щоб вмістилася
