Тернистий шлях другої дивізії УНА - Іван Буртік

У вирі мінливих подій, в половині 1944 року, пригляньмося до становища поділеного фронтами українського народу. З одної сторони знеможені війною німецькі окупанти, які все ще мали досить сил на тилах продовжувати дії нищення і грабунку, а з другої — совєтські переможці несли грозу пімсти нескореним і українським самостійникам.

Зростаюча в силі УПА стала не тільки в обороні беззахисного народу, а також була грізним пострахом для обох окупантів. Амнестія, видана Верховним Совєтом, за якою всі члени ОУН-УПА могли здати зброю і включитися в мирне життя, не мала найменших успіхів. У відповідь, спецвідділи НКВД докінчували розпочату народовбивчу акцію на зайнятих територіях. “Де бандьора? Чому ти не відступив з Червоною Армією?” — Без уваги на відповідь, людина, для НКВД, була винною. Була винною тільки тому, що ще живе. Старших без суду карано смертю на місцях, молодших без зброї гнано на передову лінію фронту. Взятих живими членів ОУН, так званих “бандерівців”, після катувань прив’язували шнурком до коня, волочили по вулицях міста, чи села на пострах живим. Коли повстанцеві біля Тернополя не вистачало набоїв, щоб не датися живим в руки, він розбив голову до муру, щоб не стати жертвою наруги.

Вже від перших днів перебіжчики та полонені Червоної Армії добровільно зголошувалися до боротьби з комунізмом. Та тільки команди Вермахту приймали їх у свої ряди, а партійний уряд і далі катеґорично не дозволяв творити будь-які відділи з чужинців.

Опоненти політики Гітлера супроти України і цілого сходу — Райхскомісар Розенберґ, генерал Берґер, генерал Браухіч, д-р Лайбрант та інші були в неласці аж до кінця 1943 і навіть 1944 року. Коли ж фронтові обставини змусили Гітлера переосмилити свої погляди щодо народів сходу, справа творення чужинецьких дивізій і навіть урядів ставала все більш і більш актуальною. Навіть непоступливий та зарозумілий Гіммлер був змушений прислухатись до голосу своїх вчорашніх опонентів. Питання практичного втілення цього пляну в життя, спірні погляди поділили німецьких політиків на два табори. Вчорашні опоненти партійної політики на чолі з Розенберґом і Вехтером захищали плян створення окремих національних комітетів з поневолених народів, для участи в боротьбі з комунізмом. А Гімллер із своїм штабом обороняв плян генерала Андрея Власова — створити Комітет Освобождєнія Народов Росії (КОНР). Гітлер, як і раніше, був в опозиції до цього пляну, але Гіммлер переконав його, і 14 липня 1944 року генерал Власов проголосив свій маніфест. Українців у цьому комітеті репрезентував маловідомий професор Богатирчук. Відомо, що він був свідомим українцем, але які причини спонукали його співпрацювати з ген. Власовим, невідомо. У зв’язку з реалізацією нових плянів, у вересні і жовтні німці звільнили з концтаборів і в’язниць декількох політичних в’язнів, у тому числі провідника ОУН Степана Бандеру і полковника Андрія Мельника.

З визнанням німцями КОНР, генерал Власов інтенсивно почав організовувати свою армію РОА (Руськая Освободітєльная Армія). Набір добровольців часто закінчувався насильством над людьми неросійських національностей. Протести до уряду в справі насильства не мали успіху, бо правно чи не правно такі національні комітети були в складі КОНР. Цей процес добровольчого набору, якому сприяли німці, дуже шкодив українському вояцтву та коштував йому багато втрат.

Тим часом щоденне звуження кордонів німецького володіння створювало все більші і більші внутрішні проблеми для Німеччини. Понад три мільйони цивільних робітників і біженців та ще більше вояцьких людей почали бути нестерпною проблемою для місцевого населення. Надходила зима, умови прожиття ставали катастрофічними, запас харчів вичерпався, нових постачань вже не було, а наплив біженців, як своїх так і чужих, з кожним днем зростав. Навіть здисципліноване німецьке населення стало вороже до всіх чужинців, як рівнож і до своєї влади.

Не менш жалюгідним було становище українців поза кордонами батьківщини. Насильно привезені люди, крім важкої праці в голоді та холоді, були виставлені на смерть від постійних аліянтських налетів. Шеф дипломатичної служби в міністерстві Розенберґа Петер Кляйст зовсім не скривав облудного і ворожого ставлення німецької верхівки як до України, так і до українського вояцтва. Він твердив, що командування вермахту, помимо урядової заборони чужинцям служити в армії, вже від самих початків війни приймало добровольців-помічників, так званих “Гільсфвілліґе” (Гіві), які виконували чорну роботу і разом військову службу. Він також говорить про таємну армію, започатковану 70-ма тисячами козаків-перебіжчиків до вермахту, яка згодом досягала сотні тисяч вояків. Докладна кількість її невідома, бо військо не зголошувало цих “Гіві”, щоб їх не забрали в добровольчі національні відділи.

Найбільш вишколеною одиницею та боєздатною силою, яку можна звати армією, що взяла свій початок ще в 41-42 роках, було Українське Визвольне Військо під німецьким зарядженням і командою. На жаль, через перешкоди з боку німецької команди та через брак часу УВВ ніколи не увійшло у склад УНА. Хоч у кінцевій фазі війни три його батальйони допомогли бриґаді Другої Дивізії пробитися з оточення в Бранденбурґу, офіційно їх ніколи не було звільнено з німецької команди.

Не можна поминути історичної вагомости згадки про мало кому відомі заслуги генерала Е. фон Кестрінґа, в стусунку збереження життя сотням тисяч українського вояцтва. Будучи генералом охоронної ґвардії за царської Росії, ген. Кестрінґ своїм широким розумінням проблем словянських народів, зокрема українського, дуже відрізнювався від нацистів. Йому, як впливовому старшині німецького штабу, безперешкодно було дозволено створити армію з чужинецьких леґіонів, яка вже в 1942 році сягала кількісно одного мільйона вояцтва. То був збір всіх полонених, які зголошувалися добровольцями, щоб не вмерти голодовою смертю в таборах полонених.

Особливою прихильністю ген. Кестрінґа втішалися окремі дивізії сотень тисяч українського вояцтва, яке носило назву Українське Визвольне Військо. Хоч зверхня команда була німецька, але відзнаки у формі щита з трома літерами УВВ на їх уніформах були українські. Внутрішнє життя та трактування і пільги тут існували задовільні. Що було спонукою дружнього ставлення ген. Кестрінґа до українського вояцтва, того, мабуть, не будемо знати. Одначе відомо, що Гіммлер не мав до нього довір’я. Як ген. Кестрінґ довірочно признався ген. Шандрукові, знайомому ще з Першої війни, він належав до таємних опонентів Гітлера.

Доля армії УВВ закінчилась трагічно. Будучи складовою частиною німецької армії, вони не залишили за собою досягнень історичної вагомости в українській визвольній боротьбі. Але, за словами ген. Кестрінґа, вони славилися своєю дисциплінованістю, відвагою і боєздатністю.