Тернистий шлях другої дивізії УНА - Іван Буртік

Як було передбачено, Альянти проголосили війну, до якої Німеччина вже була готова. Коли на початках Гітлер утішався блискавичними перемогами на західному фронті, то реалізація його плянів на Сході переходила межі всіх його сподівань. З малим застереженням, східний партнер Сталін, без вистрілу, забрав свою частку, з переконанням в неперевершеності його дипломатії.

Німецько-польський конфлікт в історичному календарі України можна вважати початком накинення українському народові довгої і безпощадної війни з обома потужними імперіями, які незадовго опиняться на українських землях, здійснючи свої загарбницькі і грабіжницькі пляни.

Щоб остаточно і назавжди заволодіти багатствами України, того невистачало, окупантам треба було знищити основну субстанцію — решту українського народу, чого не доконали попередні поневолювачі. Отож, згідно із сподіванням Гітлера, Москва відразу розпочала свою нищівну роботу. В першій фазі нищення впала жертвою недобита Польщею українська інтеліґенція та духовенство, які не змогли втекти на Захід. Їх, як ворогів народу ночами арештовано й з вигаданими провинами їхніми законами засуджувано на досмертні тюрми та важку працю. Так званих “куркулів” вивозили на Сибір, а землю роздавали біднякам, які за короткий час ставали колгоспними рабами. До року країну було спустошено, а на її родючій землі люди пухнули з голоду.

НКВД різними заходами старалося відшукати уміло законспірованих членів ОУН, та часто до їхніх рук потрапляли невинні люди. Проте це не вважалося за помилку, бо в той час на Україні влада мала за злочинця кожного, хто був українцем. Окуповуваши всі землі України, Москва дістала найкращу можливість розправитись зі всіма опонентами її політики та знищити непримиренних самостійників. Тільки несподіваний напад Німеччини припинив дію великої смертоносної структури для українського народу, даючи йому коротку передишку.

Спустошення після майже дворічної окупації Західної України були страхітливі. По багатьох містах України злочинці втікаючи залишили за собою жахливі злочини. В підземеллях в’язниць НКВД лежали непоховані трупи. В розшуках за пропалими людьми відкрито багато ще свіжих могил. Часто великі спільні могили були замасковані свіжо пересадженими деревами, і тільки по їх зів’ялому листі можна було відшукати сліди злочинів окупантів. Після відступу НКВД скрізь, по містах і селах, знайдено помордованих трупів. У тюрмі Луцька, 23 червня 1941 року, совєти по звірячому вбили 1000-1200 українських в’язнів (членів ОУН). Повідомляється про звірства в Рудках і Комарному: близько 200 українців (чоловіки, жінки і діти) по звірячому вбиті. У Бережанах совєти вбили кілька сотень українців.

Поступово, в ході просування німецьких військ, були викриті дальші масові знищення українських політичних в’язнів: 837 чоловік — у Самборі, 500 — у Дубно, від 3.000 до 4.000 (за іншими джерелами близько 10.000) — у Львові, 850 — у Дрогобичі, 1.500 — у Станиславові. Ями та тюремні камери, повні трупів в’язнів, найчастійше жахливо катованих, було знайдено десятками, сотнями і тисячами також і в інших містах і селах України, а саме в Перемишлі, Бібрці, Добромилі, Жовкві, Калуші, Миколаєві, Стрию, Тернополі, Чорткові, Вінниці, Умані. [3]

Багато арештованих і вивезених пропало безслідно, яких відшукати вже, мабуть, неможливо. Нищення українського населення обома окупантами було майже подібне, з тією лише різницею, що совєти приховували свою злочинність і виконували все скрито і таємно, а німці вбивали, вішали і розстрілювали своїх жертв часто прилюдно.

Несподіваний напад Німеччини 22 червня 1941 року на СССР заскочив не тільки український народ, але також і цілий світ. Сп’янілий від перемог на Західному фронті, Гітлер плянував за своїм геніяльним пляном “Барбаросса” по кількох місяцях розбити Совєтський Союз. А. Гіллґрубер, автор праці “Державні мужі і дипломати в Гітлера”, твердить: коли Гітлер довідався, що його союзник Сталін тільки й чекає на ослаблення війною Німеччини, щоб несподівано вдарити її з Балканських країн і виграти війну в Европі, він був змушений заатакувати її перший. Що не відповідало правді, бо на нарадах з Розенберґом, Ламмерсом, Кайтелем, Ґерінґом і Борманом, 16 липня 1941 року, Гітлер так пояснює їм свій плян: “То не важливо, що ми говоримо про причини воєнного походу на Росію, бо з упадку Совєтського Союзу тільки Німеччина має користати”. [4]

Дальше, відповідаючи на деякі запитання, стверджує: “Та нехай у вас не буде найменшого сумніву, що коли-небудь ми покинемо ці території”. [5] Гітлер недвозначно стверджує знову, що не Росія, а українські зернові засіки заманили і привели його тут. Відносно України він каже: “Крим і Галичина мусять бути прилучені до нас. Решта великого колача мусить бути так порізана, щоб Німеччина могла володіти ним, контролювати його та належно використовувати його. Зброю можуть носити тільки німці.” [6] Тому, що на слідуючі три роки Україна буде головним джерелом хлібного постачання, він номінує Е. Коха Райхскомісаром. На його думку, це найбезпощадніший звір, який вже себе виправдав в Східній Прусії. Завдяки блискавичним перемогам на Східному фронті, пляни Гітлера міняються з дня на день. Вже в перших днях полонені старшини і вояки Червоної Армії не вдовольнялися тим, щоб зрезиґновано маршувати в полон, вони пропонували свою допомогу в боротьбі проти комунізму, але гітлерівські окупанти відмовлялися приймати будь-яку допомогу чи послуги.

Заходом ОУН, Актом 30 червня 1941 року, у Львові проголошено відновлення Української Держави. Першим її прем’єром став Ярослав Стецько. І хоч цей Уряд із захопленням підтримувало все населення України, німецький уряд не тільки не визнав українського уряду, а наказав його ув’язнити і запроторити у концтабір Саксенгавзен. Таким ставленням до України з боку німецького уряду були заскочені не тільки українці, але також інакодумаючі німці. Перший, хто не погоджувався із такою