Тернистий шлях другої дивізії УНА - Іван Буртік

7. УНК вимагає права формування Української Національної Армії на німецькій території і щоб усі українські з’єднання чи поодинокі вояки українського походження, які добровільно чи недобровільно служать в німецькій армії, мають бути переведені до УНА з поміччю в цьому всіх цивільних і військових властей в Німеччині.

8. УНА буде служити під українським національним прапором, під власною командою і буде під ідеологічним проводом УНК. Армія складе присягу на вірність українському народові.

9. УНК повинен мати право захищати всіх українців, включно з примусовими робітниками, що живуть на території Німеччини, та буде вимагати для них рівних прав з громадянами інших народів”. [30]

В окремій течці Шандрук передав документ, в якому було сказано, що УНК буде шукати доріг до порозуміння з командою альянтів, щоб поінформувати їх про завдання і цілі УНК, як рівнож про плян створення УНА для боротьби проти спільного ворога — Москви. В іншому документі було сказано: “Всі вояки українського походження, яких насильно тримається на західному фронті та змушується воювати проти альянтів, повинні бути негайно відкликані з фронту та передані під команду УНА”. Передані документи закінчувалися словами генерала Шандрука: “Я прийму головство УНК тільки тоді, коли ці та попередні вимоги будуть повністю прийняті”. [31]

Підсумовуючи всі позитиви й неґативи, логіка підказувала потребу творити УНК і УНА. Питання, чи вони себе оправдають, тривожило не тільки ген. Шандрука, а й тогочасних політичних провідників. Та на роздуми багато часу не було. 25 лютого, під час широкої конференції, державний секретар Німеччини д-р Срібер в своєму слові заявив, що Уряд ще не проголосив УНК, але офіційно він вже існує.

Час диктував негайну потребу оформлення складу УНК. Під час інтенсивних нарад між С. Бандерою, А. Мельником, д-ром Кубійовичем та В. Доленком узгіднено, що Комітет буде складатися з п’ятьох осіб. Голова — генерал-поручник Павло Шандрук, заступник — д-р Володимир Кубійович, один представник еміґрантів Східної України, один представник ОУН(б) і один ОУН(м). Кандидати на представника Східної України — проф. Дубровський і проф. Вєтухів відмовилися; пост зайняв адвокат О. Симоненко. Із зрозумілих причин, кандидати обох фракцій ОУН погодилися, щоб Західну Україну репрезентував проф. Кубійович, а вони не будуть входити до складу Комітету.

Таке рішення не заскочило ген. Шандрука, бо А. Мельник, Д. Андрієвський і О. Бойдуник радили йому перед тим, що коли червоні будуть стояти під Берліном, а альянти переходитимуть Райн, тоді найкраще було б іти на захід і чекати на альянтів.

“Я свідомий того, що політика не знає сантиментів, — пише в своїх споминах вражений Шандрук, — але я сумніваюся, чи ці панове сердечне думали про факт, що Гіммлерівська Німеччина мала ще досить сил викінчити нас всіх разом з Арльтом і Вехтером”. [32]

Розмови закінчились на тому, що полковник Мельник застеріг собі право відкликати його ОУН з управи УНК. Неґативне рішення полковника Мельника було великим ударом для генерала Шандрука, але коли розважити вагомість справи в такому неспокійному часі, це рішення мало підставу себе оправдати, бо тут ішла мова про життя людей.

Цілком протилежне становище до цієї справи зайняв Степан Бандера. “Без уваги, що станеться, ми вповні піддержуємо вас до кінця”, — цитує його слова генерал Шандрук. Далі він пише: “Організація ОУН(б) та її членство завжди були доброї волі і пошани до припоручених мені рішень та завжди давали свою піддержку, так довго, як довго існував УНК”. [33] Наведені зміни змусили ініціяторів до переорганізування Комітету на територіяльні представництва України. В новому складі О. Симоненко репрезентує Східну Україну з еміґрацією, д-р В. Кубійович — Західну Україну з еміґрацією та генерал Шандрук — представник старшої еміґрації, секретарем якої також став П. Терещенко.

Згідно з твердженням генерала Шандрука, цей склад ухвалено 26 лютого 1945 року Президентом Лівицьким, В. Доленком та іншими представниками, за вийнятком О. Бойдуника, який уважав Комітет недоцільним, бо залежно від кінця війни, він може принести більше шкоди, ніж користи.

Хоч президент Лівицький був рушійною силою в організуванню УНК і УНА, його уряд УНР, так як і ОУН, не є членами чи складовою частиною УНК. Одначе, за його переконанням, що політика не все йде в парі з військовим командуванням, він, з позиції Президента, призначив генерала Шандрука на пост головнокомандуючого УНА та інтенсивно допомагав у формуванні кадрів старшин і головної команди.

Крім покликаних Шандруком генерала О. Вишнівського та майора Я. Фартушного, зголосилося багато старшин з цивілля, між якими був також генерал М. Омелянович-Павленко. Шефом штабу призначено полковника А. Валійського шефом інспекційного відділу — майора Д. Бакуна, шефом постачання — полковника О. Шандрука-Шандрушковича, скарбником і квартирмайстром — поручника Мартинюка, зв’язковими штабу — сотника В. Середюка і поручника Стрийського. Особистим помічником номіновано майора Я. Фартушного, а генерала О. Вишнівського — на позицію військових справ при Українському Національному Комітеті. Правним дорадником УНА став адвокат полковник Ружицький. Духовним провідником Митрополит Полікарп призначив о. протопресвітера Білецького.

Окремих одностроїв для вояків УНА ще не було, з Чехо-Словаччини одержано тільки тризуби на шапки, а решту відзнак вояки пізніше доробляли самі. Серед народу поширилися вістки про створення своєї армії, але це мало позитивні і неґативні наслідки. Зголошених до служби людей неможливо було так скоро оформити, ані де примістити. Тим часом, російські аґенти залякували людей по таборах, що тих хто піде до УНА, Червона Армія суворо каратиме. В таборах полонених німці переконували всіх вояків іти до армії Власова і не слухати української пропаґанди. Та всеж таки свідоме і патріотичне українське вояцтво