Тернистий шлях другої дивізії УНА - Іван Буртік

Ще перед кінцем війни деякі вояки зголосилися до Першої Дивізії. Майже цілий батальйон влився у Другу бриґаду Другої Дивізії, а деяким вдалося перейти до французьких партизан. По закінченню війни, щоб не їхати на “Родіну”, багато з них вступило на службу у французький Чужинецький Леґіон. За твердженням свідка-учасника, кому не пощастило перейти до цивілля чи включитись в козацькі або інші відділи, німці передавали до РОА. Усім нам відомо, як закінчилася доля вояків РОА і козаків. Інших документацій про УВВ тут не знаходимо. Може тепер, з відкриттям совєтських архівів, знайдемо більше прихованих фактів.

Стосовно цього питання знаходимо цікаву інформацію статті “Маловідоме з історії Українського Визвольного Війська” (УВВ) у Вістях Комбатанта підстаршини Андрія Фурґали, де він стверджує, що німецьке командування в половині 1944 року іменувало шефом штабу УВВ полковника Петра Крижанівського. Цікавим є те, що полк. Крижанівський покликав до співпраці одного галичанина й одного придніпрянця, а для піднесення пристижу робив всі заходи, щоб шефом штабу став ген-хор. М. Капустянський.

Із змісту статті унагляднюються два важливі елементи: намагання свідомих старшин зліквідувати між вояцтвом симптоми територіяльних різниць, та їх стремління стати частиною УНА, щоб силою їх не приділяли до Вермахту чи РОА.

Як автор статті попав з його товаришами в ряди УВВ, він пише: “При кінці березня 1944 року німці зробили облаву під Карпатами на УПА, тоді нашу групу взяли до полону, привезли до Львова до тюрми, а відтак до ляґеру у Польщі, а в травні нас звільнили і відіслали до РОА до Леґйонова під Варшавою, звідти ми перейшли до Штабу УВВ полк. Петра Крижанівського і полк. Петра Дяченка”. [19]

Дальше, цитуючи слова Романа Крохмалюка з його праці “Заграва на Сході” він подає, що в склад Української Національної Армії мали входити всі українські військові формації при німецькій армії. У склад УНА ввійшла Українська Дивізія і Друга Дивізія, що складалась з різних відділів українських вояків УВВ і колишніх полонених совєтських армій. Командиром Другої Дивізії УНА був полк. Петро Дяченко, що брав участь у боях в Чехії при кінці війни.

“Українське Визвольне Військо не мало нічого спільного із РОА генерала Власова”, говорить А. Фурґала.

“Отже, «коляборація», чи «неколяборація» Україні перед західними альянтами нічого не пошкодила ані помогла. Українську Дивізію й Українське Визвольне Військо та Українську Повстанську Армію треба розглядати не з чужої точки бачення, але виключно з українського становища.

Чому на Заході є так мало кол. вояків з таких військових формацій, як УВВ? Бо в 1945 році альянти їх видали Москві, згідно з Ялтинською угодою. Коли альянти їх видали, большевики повезли їх у Сибір.

Коли я був у серпні 1992 року в Україні, з Миколаївської области приїхав до мене мій друг, який був перекладачем в німецькій армії від 1942 року. Як я вже згадував, на початку 1944 року ми перейшли до УПА під Карпатами, але німці нас взяли в полон. Він був у Другій Дивізії, що ввійшла в склад УНА”. [20]

Зміст статті А. Фурґали є тільки підтвердженням фактів про важке і невідрадне становище українського вояцтва, про що саме іде мова в цій книжці. Автор спомину говорить про учасників УВВ сот. Винницького, Шудру, Ґуля, Дідича, Заліска та інших, які ще живуть в Европі, Канаді і в Україні, й треба вірити, що вони підуть за його прикладом та зберуть матеріяли про вояцтво УВВ, щоб воно не пропало безслідно з української історіографії.

Становище українського вояцтва, як і цивільних, було безвихідне та цілковито залежне від поліційних властей, які все ще були досить сильними, щоб розправитись з будь-якими опонентами.

Ситуація та загрозлива небезпека на німецьких територіях непокоїла українських провідників, але вони не прийняли німецької пропозиції створити Український Національний Комітет в системі ген. Власова. С. Бандера, вимагав, щоб Німеччина спочатку визнала Акт Відновлення Української Державности 30-го червня 1941 року, але вона не давала своєї згоди. Стурбований таким станом, президент УНР А. Лівицький викликав до Берліну генерала П. Шандрука. Генерал Шандрук в своїх споминах описує своє здивування цим викликом. За його твердженням, Лівицький говорив про те, що заплянований союз більше потрібний німцям, ніж нам. Як німецькі патріоти, вони плянують осягнути позитивний відгук союзних держав, а тим самим і моральне виправдання для всього німецького народу. Не можна також виключити можливости замирення обох сторін та створення спільного фронту проти Москви, говорив Лівицький.

Вже не було таємницею, що після невдалого перевороту закордонні німецькі дипломати шукають таких контактів з державами альянтів. На такий випадок нам необхідно мати наше політичне представництво, яке в разі потреби може стати орієнтиром широких мас, головно вояків Червоної армії в організуванні всеукраїнської боротьби з комунізмом. Притишеним голосом президент Лівицький додав, що знає достовірно від професора фон Манде, доктора Арльта та генерала Лібранта, що хтось інший, більш прийнятливий альянтам повинен перебрати владу Гітлера. Тож нам не вільно проґавити такої можливости. “Взагалі, я сам в це не дуже вірю, але з політичного боку, нам треба брати під увагу всі можливості”, твердив президент Лівицький. Згідно з архівними документами, зараз є незаперечним, що в німецьких політичних кругах говорилося про такі можливості, і чутки частково доходили й до українців.

“Питання Комітету, говорив президент Лівицький вже обговорене з провідниками ОУН С. Бандерою, А. Мельником та генералом П. Скоропадським, але одностайного рішення ще немає”. Єдиною розв’язкою, на думку Лівицького, було створення Українського Національного Комітету, подібного формою до КОНР, в якому були б об’єднані всі політичні партії.

Однак, німецькі речники обстоювали плятформу Гітлера, щоб УНК став складовою одиницею КОНР. Більше того, на їх думку, Комітет повинен очолити старшина в ранзі генерала, який, як непартійна буде особа, ліпше співпрацювати з генералом Власовим.

“Отже, беручи під увагу вимоги й потреби, немає більш добірнішої особи на це становище, як ви, пане Генерале”, —