Тернистий шлях другої дивізії УНА - Іван Буртік
Мінливість політики Гітлера не могли зрозуміти, а тим більше передбачити навіть члени його уряду. Наприклад, весною 1941 року, в розмові з генералами Гітлер сказав, що на початок треба буде дати самостійність народам СРСР, але тримати їх в постійних взаємних конфліктах. На їхніх територіях слід утворити німецькі колонії. Через десять днів після початку війни з СРСР він наказав арештувати ввесь новостворений Уряд України, який Актом 30 червня 1941 року проголосив відновлення Української Держави, а рік пізніше, помимо вже існуючих труднощів на східному фронті, наказав розпустити батальйони “Нахтіґаль” і “Ролянд”, ув’язнити старшин, а вояків приділити до німецьких частин, що воювали з партизанами. Вояки батальйонів не були великою підмогою для німців; вони допомагали в організуванні адміністрації і засекречено інформували народ про задуми нового окупанта.
На початках війни вояки совєтської армії не хотіли воювати за імперський режим, на заклики в німецьких летючках і обіцянки чесного трактування вони добровільно, масами, здавалися в німецький полон. Зарозумілі й зухвалі расисти, не розуміючи стремлінь до волі підданого вояцтва, ані його політичних сподівань чи надій, поводились з ними гірше, як з худобою.
Тут не говориться про мінімальні вимоги трактування полонених, на що німці були спроможні, але, згідно з своїми плянами, вони тенденційно нищили полонених у найважчий спосіб — голодом. І снування полонених залежало від того, як довго їх життєві органи вдержаться при житті. Зморені голодом і втомою, полонені падали з ніг, за що їх карано смертю. “6 армія дала наказ добивати на місці всіх, хто не може вже більше іти. Полонених убивали на дорогах навіть на очах населення. Нестача харчів призводила до канібалізму, як відзначає головнокомандуючий вермахтом на Україні генерал Кітцінґер, у таборі Рівного і Острозі”. [18]
Ситуація змінилась дуже скоро, коли щасливі повернені з полону розказали своїм побратимам, що замість сподіваної волі їх чекала голодова смерть.
Фронтові події набирали нових форм. Згідно з інформаціями Геральда Райтленґера в його праці “Дім, побудований на піску, Гітлерова політика сили в Росії”, однією з причин невдач на фронтах, було внутрішнє непорозуміння між старшинами Вермахту і партії на чолі з Гітлером. Тож, з причини суперечливих поглядів на військові справи, кліка Гітлер, Гіммлер, Борман і Кайтель, постійно критикували воєнні пляни військової комендатури. Важко повірити, але автор твердить, що коли Гітлер зрозумів, що його “бліцкріґ” не вдається, то перестав цікавитися зовнішньою і внутрішньою політикою, виявив байдужість до Власова і до українського питання, а всю увагу звернув на грабіжницьку війну та говорив, що тільки самі росіяни розіб’ють Росію. У поневолені нації він не вірив. Знову ж, генерали вже не вірили Гітлерові, бо знали і бачили, як населення колись вітало німців, як цілі полки переходили в полон і були готові збройно виступити проти Росії.
Між полоненими було багато перебіжчиків, що мали німецькі летючки, в яких обіцювалось свободу полоненим. Це були переважно українці, які ставили такі вимоги, на які Гітлер ніяк не хотів погодитися. Стоячи перед обличчям голодової смерти, совєтські полонені голосилися до РОА /Русская Освободітєльная Армія/ та інших німецьких формацій. Під кінець війни, з 5,5 половиною мільйонів совєтських полонених та перебіжчиків, у різних німецьких формаціях служило біля одного мільйона, це були переважно українці, балтійці та інші національності.
З пересуненням фронтів на захід, озлоблені німці лишали за собою тільки згарища. Залишений напризволяще український народ не мав тепер допомоги ні від кого. Тільки українська допоміжна поліція в спілці з ОУН таємно співпрацювали з народом, повідомляли людей про ворожі пляни, де будуть відбуватися нові облави і т. ін. Інстинкт самозбереження поставив націю перед вибором: вмерти зі страху перед смертю, або піти на смерть в обороні життя.
Вибір був зрозумілий. Після арешту Проводу та чільних членів ОУН законспірована Організація перейшла структурну реорганізацію для поновних дій. Втікачі та переслідувані владою окупанта, з допомогою членів Організації і поліції, в підлісних селах і околицях почали творити самооборонні відділи на Поліссі, Волині, а згодом в Галичині. Після вишкільних вправ вони стали першими зародками Української Повстанської Армії. Зростаюча надія й віра у власні сили національного визволення охопила майже весь народ страждаючої України.
Вісь Рим — Берлін — Токіо, з надмірно скорими оборотами, витончувалась та була близькою до зламу. Східний фронт тимчасово зупинився на кордонах Західної України. Чутки про перемир’я із Заходом, про зміну німецького уряду, врешті невдалий замах на Гітлера створили ще більший хаос і дезорієнтацію. Щоб змусити людей до послуху, німці встановили в Україні надзвичайний стан. За кожний непослух чи найменший проступок, людей карано смертю без суду. Такими діями вони доконали найбільший варварський злочин над населенням України. Тисячі людей по всіх містах сиділи у в’язницях, як заложники, чекаючи смерти. Списки імен заложників, призначених на страту, були розвішані по вулицях міст. Будь-який саботаж, здійснений совєтськими парашутистами, чи іншими ворожими людьми, був причиною розстрілу їм бажаного числа заложників. Наприклад, за замах на німецького поліційного старшину у Львові було знищено біля 50 осіб, у Києві за акт саботажу, розстріляно біля 300 заложників. Такі розстріли відбувалися по всіх окупованих містах України неодноразово. Для більшого страху зганяли людей на екзекуційне видовище, а в деяких випадках їх затримували, як, нових заложників. Перелякані фронтом, грабунками, облавами і розстрілами, люди окривалися в лісах, заздрячи звірині, що знала, як сховатися від людського
