Тернистий шлях другої дивізії УНА - Іван Буртік
Головною думкою Розенберґа було відновлення українських емансепаційних намірів, які німцям треба підтримувати, щоб втримати росіян в шаху. Проти цього пляну був Гітлер, Ґерінґ, Гіммлер і Ріббентроп.
Тепер стає цілком зрозуміло, чому на місце закликів до національної боротьби за визволення, прийшов колоніяльний статус Германа Ґерінґа. На місце московських червоних комісарів прийшов “брунатний” німець, на місце політичного розуму прийшов кат Еріх Кох. Вже від самих початків позначується таке ставлення німців до всіх слов’янських так званих “унтерменшів”.
Не менш нерозважливим кроком німців було роззброєння обох українських батальйонів “Нахтіґаль” і “Ролянд”, які були вишколені і мали стати допоміжною силою в творенні адміністраційної влади на Україні. У серпні 1941 року оба батальйони відкликано з передових лінії, а в жовтні 1941 року переорганізовано їх в один — 201-ий батальйон. Першого грудня 1942 року його розформовано, офіцерів перевезено до Львова і посаджено в арешт. Деяким старшинам пощастило вирватися на волю, між якими був командант батальйону Роман Шухевич, який почав поновно збирати вояків та нових добровольців, щоб по короткому часі вони стали героїчними борцями Української Повстанської Армії.
Замість раніше плянованих вольностевих пільг і прав звільненим з під Совєтського Союзу слов’янським народам, прийшла жорстока колоніяльна влада Гітлера і Гіммлера. Український народ опинився в центрі смертельної котловини воєнних боїв між обома імперіями, яким, без українських земель, загрожувала небезпека припинення власного існування. На жаль, держави заходу не зуміли проаналізувати невідрадного становища у країнського народу, а якщо навіть розуміли його то не вміли використати в своїй боротьбі проти вчорашніх союзників Гітлера і Сталіна.
Про те, якою необхідною для німців Україна була і як вони тішилися своєю здобиччю, Гітлер говорив чужинецьким дипломатам після поїздки з Дуче Муссоліні до головної квартири в Умані, в кінці 1941 року: “Український чорнозем є чаруючий, а урожайні безмежні поля України є пречудові”. Після мальовничих зображень, з неприхованим ентузіязмом він продовжував дальше: “Я знайшов околиці пливучі медом і молоком, земля тут найбільш урожайна в Европі. Одначе, люди тут так жалюгідно бідні, що важко повірити”. [8]
Засліпленого багатствами України, Гітлера не цікавила доля бідного народу, бо пляни систематичної ліквідації цих людей вже були в руках його екзекуторів. Завдяки численним і цінним перекладам архівних документів, зроблених істориком Юрієм Тисом Крохмалюком, ми довідуємося дуже багато про жахітливі пляни обох окупантів щодо українського народу, немов би вони змагались за першість в своїх чорних досягненнях. Коли Сталін признався, що мав на меті знищити всіх українців, про що вже сказано вище, але це було неможливо з причини нашої багаточисельности, то Гітлерові і Гіммлерові пляни нашого знищення через стерилізацію та інші методи протягом певного часу, були дуже реальними і можливими. Весною 1944 року Кальтенбрунер сказав, що “східні і більшість наддунайських народів через стерилізацію будуть знищені разом з їх провідною верствою”. [9]
У питаннях формування німецької політики, другий після Гітлера мав голос Гайнріх Гіммлер. Тож запізнаймося краще з його урядовим становищем та політикою щодо України. Гіммлер, як людина немічної будови, не мав жодних шансів зробити кар’єру у війську, тому промощував собі дорогу через націонал-соціялістичну партію. До нього належали всі справи безпеки на окупаційних теренах. Вищою владою над ним був тільки Гітлер, а суперником влади — Мартин Борман. Коли і чому зродилася його незмірна антипатія і ненависть до семітів та слов’ян, які в його опінії не заслуговували на ніщо інше, як знищення, стверджується в його звірських наказах.
Майже на початку війни, в його листі до своїх підвладних з 7 жовтня 1941 року, коли апарат мав забезпечити політичне завоювання цілого східного простору, у питанні з приводу наймання обслуги до німецьких домів, читаємо таке: “Дівчата польської й української національностей, які відповідають расовим групам 1 і 2 — тобто здорові і чисті — расове зближені до асиміляції, мають бути вивезені до Німеччини. Вони не стануть зразу німецькими громадянами, але дістануть книжечки праці. Аж після 3-5 років праці, як служниці без закиду, дістануть громадянство і право одружитися з німцем. Їм треба обіцяти, що згодом їхня родина, залежно від поведінки, може приїхати до Німеччини”. [10] У цій самій праці автор цитує листа Ґ. Берґера до Гіммлера з 3 серпня 1942 року: “Саме повідомляють мене, що генеральний Губернатор має святково в’їхати до Львова і при цій нагоді запевнити українців, що їхня земля буде їм повернена. Як бачимо — святковий маніфест, з чого виринають нечувані труднощі для наших плянів переселення, теж для цілого сходу, про що уважаю моїм обов’язком скласти звіт”. [11]
Тут іде мова про строго таємний плян, відомий тільки урядникам штабу Гітлера, про виселення поляків і українців, спочатку із Західної України, а згодом щораз дальше забирати із східних земель.
Так листовно інформує губернатор Вехтер німецьких урядовців з проханням тримати пляни переселенчої акції в строгій таємниці. [12] Такі і їм подібні наміри не були спорадичними випадками, це було тактично плянове нищення населення та приготування ґрунту для власного поселення. Гітлер радів з праці Е. Коха, який своїм садизмом у відношенні до українців перевищив самого Сталіна, пише
