Тернистий шлях другої дивізії УНА - Іван Буртік
Дії доктора Арльта, без сумніву, засвідчують його проукраїнське наставлення. В часі відсутности генерала Шандрука він зумів політичне заінтересувати українською справою впливових мужів, а потім влаштувати ряд зустрічей з Шандруком, щоб переконати їх в необхідності створення УНК. Між іншим, Шандрук відбув дуже корисну розмову з шефом відділу Східного Міністерства проф. фон Манде з уряду А. Розенберґа.
Другу цікаву зустріч, з дорадником закордонного міністерства Б. Гільґером, він відбув 3 січня 1945 р. В присутності інших старшин Гільґер сказав до Шандрука виразно і рішучо: “Якщо ви не погодитеся визнати зверхність генерала Власова, УНК не буде дозволений”. [25] З дпопомогою перекладача Г. Фішера Шандрук закінчив свою повчальну відповідь Гільґерові такими словами: “Ні, я не можу піти на це, і вірю, що ніхто з українців не дасть своєї згоди визнати КОНР. Ніхто з нас не хоче навіть про це говорити і ніхто не бажає іти з-під панування червоної Москви під білу; ми не є російська, ми є українська нація”. Вислухавши це поучення Гільґер відповів: “То не буде потрібно, генерал Власов вже має український відділ, який очолюють професор Богатирчук, Байдалков, Форостівський, Музиченко та інші. Нікому не потрібний інший Український Національний Комітет”. [26]
Навіть німці були заскочені відповіддю Гільґера; ситуацію врятував доктор Арльт, кажучи, що буде говорити з ген. Шандруком приватно.
Врешті, за посередництвом гетьманського руху полковника Б. Гомзина та полковника М. Калиновича, П. Шандрукові вдалося зустрітися з гетьманом П. Скоропадським, яка відбулася 4 січня 1945 року, в місті Ваннзе, в хаті гетьмана. Знаючи про місію свого гостя, Гетьман, після куртуазійного привітання, почав так: “Я не можу дати своєї згоди на утворення УНК, який Ви маєте очолити, тому, що Ви маєте підтримку Андрія Миколайовича Лівицького, а це зробить комітет «м’яким». Але якщо б я очолив цей Комітет, Ви одержите найвищу позицію в армії.” [27] Правдою є, що заява гетьмана не була дуже дружньою, але в своїх наказах він закликав підвладних допомагати Комітетові, а навіть вступати до УНА.
Цікавою є також інформація про зустріч і розмову генерала Шандрука з генералом Власовим. Німці, невдоволені тим, що українці відмовилися належати до КОНР (бо слідом підуть і інші народи), йдуть на хитрощі і пропонують Шандрукові переговорити віч-на-віч з генералом Власовим. У зв’язку з цим, генерал Шандрук відбув наради з нашими провідниками. А. Мельник не радив іти на цю зустріч, бо генерал не є політиком і підступний Власов може його використати. Зустріч, мабуть, не відбулася б, якби на другий день С. Бандера не зайняв іншої позиції: “Ми не боїмось, що він може вас обдурити, і нашим обов’язком є говорити навіть з ворогами, щоб довідатися про їхні бажання”. [28] Після цієї розмови, за посередництвом доктора Арльта, така зустріч відбулася 30 січня 1945 р. у вілії міста Добендорф, біля Берліну.
До просторої залі одночасно зайшли з одної сторони Шандрук з Арльтом, а з другої — Власов з Кріґером. Після привітань і знайомства генералів залишено самих. По коротких куртуазних словах, Власов, беручи ініціятиву, запитав, чому ген. Шандрук не годиться, щоб УНК, як незалежна одиниця, входив до складу КОНР, тим більше, що українська група вже є, і вони просто можуть прилучитися до УНК. Він недвозначно підкреслив велике значення української співпраці, і запевнив, що номінує Шандрука на свого заступника не тільки у всіх військових, а також і політичних справах. Вислухавши переконливих адутів, Шандрук відповів, що існує маленька перешкода в реалізації плянів пана генерала: “український народ не є російським народом, тільки червона Москва підступно завоювала його так само, як і цісарська Москва 260 років тому”.
“Ми знаємо російсько-українську історію дуже добре, — перервав Власов, — то належить до минулого. Зараз нам треба іти спільно”. [29] Коли після двох годин до кімнати увійшли д-р Арльт і полк. Вольф, Власов неприховано висловив своє невдоволення з цієї розмови.
Чи то під тиском ситуації на фронті, чи української непохитної рішучости в ставленні до Власова, питання УНК почало набирати розмаху. Після розмов 12 і 14 лютого з професором фон Манде, д-р Арльт 21 лютого повідомив, що справи національних питань перебрав від полковника Спормана прихильник українців генерал д-р Вехтер, а це напевно приспішить визнання УНК. Вже майже вирішене питання УНК далі переходило пороги від “Анни до Каяфи”. Генерал Вехтер зорганізував зустріч з міністром Альфредом Розенберґом та державним секретарем Станґрафтом, а під кінець — із заступником самого Гіммлера, генералом Берґером, де вже обговорювався склад УНК та пляни організування Української Національної Армії. На одній ширшій зустрічі, на запит д-ра Вехтера, чи розроблені вже пляни, генерал Шандрук писемно запропонував наступні умови:
“1. УНК має бути визнаний німецьким урядом. Оскільки я виступаю від імени України, як офіційний представник українських політичних організацій, Акт визнання офіційно має проголосити не хто інший, як німецьке міністерство закордонних справ.
2. УНК проголосить свою власну політичну деклярацію. Його представники мусять мати право виступати публічно з політичними проголошеннями, цим УНК повинен бути (трактований) як партнер Німеччини.
3. УНК має бути єдиним офіційним репрезентантом України в Німеччині. Моїм прицілом було усунути українську секцію КОНР (примітка Шандрука).
4. Як представник українського народу, УНК повинен мати окремі територіяльні права в Німеччині.
5. Всі цивільні й військові власті Німеччини повинні респектувати всі акти і документи УНК, як рівнож уважати їх офіційними документами.
6. УНК повинен мати визнане право
