Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер
З іншого боку, від початку відмова Ізраїлю у праві на існування з боку арабо-палестинців мала фатальні наслідки. Напад арабських армій стався наступного дня після проголошення Держави Ізраїль і обернувся суттєвими територіальними втратами. Якби в той час арабські держави пристали на план розділу, запропонований Організацією Об'єднаних Націй 1948 року, то територія Палестини нині була б набагато більшою, ніж простір у межах кордонів 1967 року, який виділили палестинці і міжнародне співтовариство на створення палестинської держави. Палестино-арабська сторона своїми спробами перемогти Ізраїль у війні і звести нанівець факт його заснування не тільки щоразу наражалася на невдачі, а й спричинилася до багаторічної трагедії палестинців. Мрія про войовниче завоювання обернулася таборами біженців, десятиліттями окупації і дедалі більшими територіальними втратами. Бо законне право палестинців на власну державу не випадало і не випадає обстоювати шляхом війни проти Ізраїлю, оскільки ця стратегія просто означає загрозу існуванню Ізраїлю. Досягти цієї законної національної мети палестинців можна лише у балансі з Ізраїлем і у мирний спосіб, тобто шляхом компромісу щодо історичних територій.
А проте історія конфлікту на Близькому Сході складалася по-іншому. Обидві арабо-із-раїльські війни 1948 і 1967 рр. призвели до значної втрати територій Палестини та арабських держав-сусідів Ізраїлю, і досі їх пощастило лише частково надолужити дипломатичним шляхом завдяки ізраїльсько-єгипетському мирному договору. Ізраїльсько-йорданський мирний договір уже не охоплював Західний берег і Східний Єрусалим, адже раніше Йорданія відмовилася від цих двох областей на користь палестинців. Під час холодної війни конфлікт на Близькому Сході правив за частину глобальної конфронтації Сходу і Заходу, а з кінцем її дійшло до стратегічного перерозподілу ваги на користь Ізраїлю. Єгипет був виключений з народного фронту визволення Палестини ще раніше, а з розпадом Совєтського Союзу й інші великі арабські держави, що ворогували з Ізраїлем, втратили вирішальну політичну та військову підтримку. Крім того, Організація визволення Палестини (ОВП) через свою підтримку іракського диктатора Саддама Хусейна після його вторгнення в Кувейт опинилася практично в ізоляції і в арабському світі. Ізраїль під час першої інтифади збагнув, що законні інтереси палестинців до своєї держави не випадає постійно ігнорувати, не завдаючи при цьому серйозної шкоди як країні зокрема, так і демократії взагалі. Всі ці події нарешті проклали шлях мирному процесові в Осло.
Мирний процес був заснований на двох передумовах: по-перше, перспективі порозуміння двох держав з метою припинення конфлікту, а по-друге, створенні нового Близького Сходу, в якому Ізраїль співпрацював би на засадах міцного миру в регіоні. За передумову, однак, правило визнання права Ізраїлю на існування, припинення всіх військових дій на постійній основі, відмова від окупації, ліквідація поселень і створення палестинської держави. Цей процес мав би відбуватися поступово. Він скінчився нічим, по суті, з трьох причин: так і не прийнятого рішення палестинської сторони щодо заснування і розбудови держави з одного боку і приєднання до збройної боротьби із застосуванням терору проти Ізраїлю з іншого, з непевності, ще ж надто — розбіжності з приводу остаточного статусу (тобто щодо території майбутньої палестинської держави), отже, тривалої поселенської діяльності Ізраїлю на окупованих територіях, і, нарешті, браку планування щодо палестинського державотворення і «будівництва нації» в цьому мирному процесі з боку дійових осіб, з обох боків, а також з боку міжнародного співтовариства.
В результаті цей розпочатий в Осло мирний процес звівся до постійного терору проти Ізраїлю, а тоді дійшло до повного розірвання перемовин. Наслідками цього краху стали подальші територіальні втрати для палестинців через продовження поселенської діяльності, посилення окупації і загостреної у руслі так званої «другої інтифади» терористичної війни проти Ізраїлю, що призвело до важких втрат серед цивільного населення з обох сторін. На цьому етапі стався терористичний напад на Сполучені Штати 11 вересня 2001 року, і конфлікт знову перейшов у інше стратегічне середовище — у «війну з терором», яку провадила Америка. Тим-то стратегічний позиційний виграш Ізраїлю у світлі конфлікту Схід-Захід вкотре збільшився, бо було цілком ясно, що США і далі провадитимуть проти всіх форм тероризму політику цілковитої нетерпимості. Проте найбільше ця нова політика наддержави, наляканої жахіттям Нью-Йорка і Вашингтона, стосується мусульманського арабського світу, а також терористичної війни, спрямованої проти Ізраїлю.
Вже великою політичною помилкою було припущення, що завдяки подвійній стратегії перемовин і насильства можна наблизитися до мети окремої палестинської держави. Для Ізраїлю-бо перспектива появи по сусідству палестинської держави, з теренів якої виходив би жах для ізраїльтян, є справжнісіньким кошмаром, отже, це є річ цілком неприйнятна. Кампанія терору зробила Ізраїль не те що безкомпроміснішим, а просто непоступливим, адже на її тлі знову постало питання про існування, отже пролунав заклик «Більше ніколи!». Відтак ізраїльська сторона доскочила межі компромісу, і дійшло до цілковитої втрати довіри до палестинців. Відтепер знову важили тільки перевага і витривалість. Ще серйознішою помилкою стало ігнорування після подій 11 вересня фундаментальних змін парадигми в політиці США. Внаслідок цього палестинці загналися у ще більшу ізоляцію і підупали на силі.
Ізраїль, з іншого боку, після червневої війни 1967 року з окупацією Західного берега, Східного Єрусалиму і сектора Гази теж потрапив у стратегічну та демографічну скруту, бо частка арабського населення під управлінням Ізраїлю значно виросла. З огляду на суттєво вищі темпи зростання арабського населення в Ізраїлі і
