ЮРИДИЧНА ПСИХОЛОГІЯ - Віктор Бідь
б) визначення найефективніших прийомів психологічної взаємодії з цієї особою. Продумуючи власну поведінку, необхідно враховувати такі особливості допитуваного, як рівень його агресивності і конфліктності, ступінь емоційної стійкості чи нестійкості, гнучкість або ригідність[12] його мислення та ін.;
в) складання плану допиту. План може бути письмовим чи зафіксованим лише в думці. Але він завжди має містити мету майбутнього допиту і зумовлену цією метою систему запитань. Як правило, найбільш важливими в психолого-правовому відношенні є такі запитання:
• обставини, умови здійснення діяння, склад учасників, їх стосунки і взаємодії;
• поведінка потерпілого;
• мотивація діяння, умови, які сприяли його здійсненню;
• спосіб здійснення діяння, використання знаряддя і пристосувань, прийоми й операції;
• дії, які характеризують стійкі психічні якості особистості;
• ставлення обвинуваченого (підозрюваного) до результатів здійсненого діяння тощо;
г) продумування можливих прийомів психологічного впливу на допитуваного, особливо стосовно обвинуваченого (підозрюваного), і умов їх реалізації;
ґ) підготовка необхідних фактичних даних, відповідних речових доказів, фотографії;
д) вибір місця допиту (кабінет слідчого, приміщення іншої державної установи чи приватної фірми, місцезнаходження допитуваного, місце події) і підготовка необхідних технічних засобів фіксації інформації;
е) визначення часу проведення допиту. Іноді можна терміново викликати підозрюваного повісткою, а в інших випадках доцільніше відстрочений виклик (особа, перебуваючи в ситуації очікування і відчуваючи при цьому високе нервове напруження, може вжити дій, які її викривають). Виклик свідків і потерпілих не повинен завдавати допитуваним зайвих труднощів і неприємних переживань, які можуть ускладнити стосунки зі слідчим.
Запитання, заплановані для постановки на допиті, повинні відповідати таким вимогам:
1) запитання повинні бути точними, ясними, конкретними і короткими;
2) запитання не повинні містити твердження і оцінки з боку слідчого;
3) запитання формулюються так, щоб на них були отримані певні і недвозначні відповіді;
4) запитання не повинні містити в собі підказок на певну відповідь;
5) кожне запитання має бути логічно окремим;
6) запитання не повинні бути спрямовані на заплутування допитуваного;
7) запитання не повинні принижувати чи ображати допитувану особу.
Такий докладний розгляд вимог до формулювання запитань в ході проведення допиту не випадковий: річ у тім, що сама по собі постановка запитання слідчого несе певну інформацію для допитуваної особи. Сукупність же формульованих запитань створює в неї враження про ступінь інформованості слідчого щодо суті справи, яка розслідується.
Запитання слідчого — це його тактичний засіб правомірного психічного впливу на допитувану особу. Причому впливає не лише зміст, а й послідовність запитань, що ставляться (рис. 19):
Але наявним тактичним засобом (своєрідною «зброєю») слідчий повинен вміло користуватися. Які запитання допустимі і які заборонені в діяльності слідчого? Для відповіді на це запитання виділимо групи запитань, виходячи зі ступеня їх навіювального впливу:
а) нейтральні. Формулювання відповідей на ці запитання повністю залежить від ініціативи допитуваної особи;
б) розділювальні («або — або»);
в) запитання непрямого навіювання. Конструкція таких запитань дає право вибору між двома варіантами відповідей, але позитивна відповідає очікуванням особи, яка запитує. Наприклад, «Чи не в чорній куртці була людина, яка вдарила монтуванням потерпілого?»
г) запитання прямого навіювання. Це випадки, коли замість запитання «Хто знаходився поруч зі злочинцем?» ставиться запитання «Чи знаходився Алдаші на місці події поруч зі злочинцем?»;
ґ) запитання обманного змісту (наприклад, причетність Вайди до злочину ще не встановлена, а формулюється запитання типу: «Чи був Вайда тверезий під час скоєння злочину?»).
Запитання непрямого і прямого навіювання, а також запитання, які мають у собі обманний зміст, заборонені в діяльності слідчого.
Вислуховуючи повідомлення потерпілого, свідка чи підозрюваного (обвинуваченого), слідчий має можливість одразу відкидати частину незначущої інформації. Це досягається:
• зіставленням висловлювань допитуваного з особливостями його особи, психологічним портретом його особи, який склався у слідчого;
• постановкою уточнювальних запитань, які вимагають від допитуваної особи конкретизації і деталізації повідомлення, доповнення тими деталями, про які він не розповідав, але які, згідно з припущенням слідчого, мав би помітити як потерпілий чи свідок;
• перевіркою повідомлення шляхом тактичної постановки по суті дубльованих, але різних за формою запитань, відповідаючи на які допитуваний спонукується до повторного викладення суттєвих чи сумнівних сторін справи;
• наданням допомоги в згадуванні, використанням з цією метою механізму визнання шляхом перерахунку понять, імен, прізвищ, кольорів, номерів, висловлювань, дій та ін.;
• зіставленням однорідної, але повідомленої в різні моменти допиту інформації (наприклад, у розповіді свідка про побачене і в його відповідях на додаткові й уточнювальні запитання).
Психологія формування показань — складний процес, який вимагає від слідчого високої підготовленості. Найбільш важке психологічно завдання встановлення істинності повідомлень потерпілого, свідка, підозрюваного (обвинуваченого), відмежування їх від неточної, неповної, викривленої, помилкової та неправдивої інформації. Викривлення можуть бути продуктом свідомої брехні і результатом добросовісних помилок. Суцільна брехня — явище порівняно рідкісне. Найчастіше у повідомленнях допитуваних осіб містяться елементи істини й елементи помилковості або брехні. Причому істинні повідомлення можуть містити елементи добросовісного огріху і помилки, наприклад: помилкового пояснення не пов’язаних між собою фактів; перебільшення чи,
