Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Німці раптово усвідомили, що на території окупованих країн Балтії, на кордоні зі Східною Пруссією, тобто безпосередньо територією Рейху, Сталін створив потужний Прибалтійський військовий округ, а основні сили надпотужного Балтійського флоту пересунув з Ленінграда до Таллінна, ближче до німецьких портів, які приймають каравани суден зі скандинавською рудою та лісом. Гітлер раптом зрозумів, проти кого на «віджатому» у фінів півострові Ханко вже у квітні 1940 року з’явилася надпотужна радянська військово-морська база з 23 тисячами військових та 5 тисячами цивільних спеціалістів. Гітлер раптом усвідомив, що Бессарабія та Північна Буковина стали плацдармами для атаки на нафтові поля Румунії.
Усе розуміється краще, коли у цифрах. На Балтійському морі Гітлер тоді мав аж цілих 5 підводних човнів. Учбових. Плюс 28 торпедних катерів. Це все. А у складі Балтійського флоту СРСР 2 лінкори, 2 крейсери, 48 торпедних катерів, 21 есмінець та лідер (той таки есмінець, але більший і краще озброєний) плюс понад три десятки бойових підводних човнів.
Не лише кров’ю скріплялася дружба між нацистами і комуністами. Під гарне німецьке пивце та смачний німецький сирок приємною бесідою теж. Радянський дивізійний комісар (аналог генерал-майора) спілкується за пивом з німецькими офіцерами.
І недаремно менш ніж за місяць після окупації Радянським Союзом Бессарабії та Північної Буковини й через 10 днів після створення Прибалтійського військового округу з мінімум 2 тисячами танків у своєму складі, Гітлер уперше серед свого найближчого оточення порушив питання «російської проблеми»: «29 липня 1940 генерал-полковник Ф. Гальдер доручив начальнику штабу 18-ї армії генерал-майору Е. Марксу підготувати начерки плану війни проти СРСР. Це найперші ескізи плану. Спочатку план мав навіть інше кодову назву – не «Барбаросса», а «Фріц» [108].
Недаремно Сталін не приховуючи радісної усмішки, після підписання пакту Молотова-Ріббентропа, щиро тиснув руку німецькому рейхсміністрові. Так шахраї тиснуть руку жертві, яку щойно обманули.
Одночасно кремлівські товариші не забували живити нацистську військово-промислову машину, спо діваючись на те, що німці таки наважаться на форсування Ла-Маншу. 11 лютого 1940 року між СРСР і Німеччиною було підписано чергову торгівельну угоду. Загалом протягом 17 місяців від радянсько-німецького пакту до нападу Німеччини на СРСР, вона отримала від більшовиків 865 тис. т нафти, 140 тис. т марганцевої руди, 14 тис. т міді, 3 тис. т нікелю, 101 тис. т бавовни-сирцю, понад 1 млн. т лісоматеріалів, 11 тис. т льону, 26 тис. т хромової руди, 15 тис. т азбесту, 2736 кг платини і 1 млн 463 тис. т зерна та бобів. І це далеко не повний список. Аби лише Адольф воював.
Радянським людям пропаганда розповідала, що таким чином Сталін мудро відтягнув війну. Він сам це розповідав по радіо 3 липня 1941 року, виправдовуючись і вивертаючись, мов вуж на розпеченій пательні; обзиваючи Гітлера і Ріббентропа «людожерами» та «нелюдами»: «Що виграли ми, уклавши з Німеччиною пакт про ненапад? Ми забезпечили нашій країні мир протягом півтора року і можливість підготовки своїх сил для відсічі, якщо фашистська Німеччина ризикнула б напасти на нашу країну всупереч пакту. Це певний виграш для нас і програш для фашистської Німеччини» [110]. Сталін нахабно брехав.
Чи міг Гітлер напасти на СРСР у 1939 році? Ні. Бо спочатку він мав «розібратися» з Польщею. На це пішов вересень, а у жовтні та листопаді під холодними дощами на розмоклому чорноземі 1/7 частини земного суходолу воювати – м’яко кажучи – не дуже зручно. Перевірено. До того ж у боях проти польської армії було витрачено майже всі авіабомби та снаряди, спалено запаси бензину й техніка потребувала капітального ремонту. А Франція та Великобританія вже оголосили війну і щодня можуть вдарити. Як у таких умовах наступати на Москву? Чи міг Гітлер вдарити по СРСР у 1940 році? Ні. Бо весняні дощі на полях радянських колгоспів аж ніяк не кращі для здійснення «Бліцкриґу», ніж осінні. А потім почалися битви в Європі.
На момент капітуляції Франції та евакуації Дюнкерка Вермахт знову залишився без боєприпасів та пального, а танки потребували капітального ремонту. Та й промисловість Німеччини уже важко дихала, не в змозі забезпечувати армію. Тому влітку 1940 року Гітлер пішов на її скорочення. А далі – осінні дощі, сувора російська зима, весняні дощі та інша не менш сувора радянська дійсність у вигляді абсолютної відсутності доріг та аеродромів з бетонним покриттям. Так що лукавив Сталін. Не міг Гітлер вдарити до літа 1941 року. Не міг навіть теоретично. Де ж «відтяжка»? Зате існувала небезпека того, що Гітлер міг помиритися з Англією. Принаймні Сталін – істинний син комуністичної ідеології – вірив і дуже боявся, що «імперіалісти» зможуть порозумітися.
Тому літо-початок осені 1940 року для політики СРСР був точкою неповернення. Якщо німці не висадяться на Британських островах – усе може завершитися для СРСР катастрофою. План «Морський лев» було затверджено 16 липня 1940 року. Але він був настільки авантюрний, що навіть безграмотний у військовому плані Гітлер розумів: сили протистояти британському флоту і авіації, та ще й переправити через Ла-Манш 40 дивізій при 500 танках та сотнях тисяч тонн боєприпасів просто немає. Немає стільки кораблів. І тоді було вирішено проводити операцію лише за певних умов. Першою з них був гарний прогноз на кілька туманних днів поспіль, другий – достатня кількість суден і найголовніше – панування у повітрі Люфтваффе.
Для забезпечення останньої за переліком (але першої за важливості) умови 10 липня 1940 року німці почали широкий повітряний наступ. Сотні німецьких бомбардувальників під охороною винищувачів мало не щоденно бомбили британські авіаційні заводи та аеродроми. Мета – «вибомбити» авіацію англійців з війни, забезпечити панування Люфтваффе у повітрі й таким чином здобути головну умову для проведення операції «Морський лев». Ця епічна повітряна битва недаремно отримала в історії назву «Битва за Британію», – хто її вигравав, той ставав господарем островів.
