Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс

закликом у КП(б)У докорінно змінити умови союзу України з Росією в бік розширення української незалежності. Його бачення докорінного перегляду економічних відносин України з Росією ґрунтувалося на комуністичних гаслах про національне визволення. Справді, чи міг народ досягти національного визволення, якщо його експлуатували, якщо він не контролював ресурси своєї економіки, якщо його справжні економічні інтереси було проігноровано? Ці питання самі по собі були такими незручними для партії, що на них годі було сподіватися прямої та відвертої відповіді. Лише Андрій Річицький спробував на них відповісти, але його доводи швидко поступилися місцем порожнім звинуваченням.

Справа Волобуєва, як і попередні дискусії навколо Шумського та Хвильового, ще раз продемонструвала фундаментальну дилему, з якою зіткнувся Радянський Союз у намаганні зберегти відновлену єдність старої Російської імперії — і водночас піти на деякі поступки прагненням неросіян, впроваджуючи політику коренізації та офіційно підтримуючи національні культури: як тримати процеси в таких межах, щоб вони не загрожували єдності колишньої імперії. Українізація надавала певного ступеня легітимності українським прагненням, і навіть сама партія підпала під їхній вплив. Феномен Волобуєва, російського комуніста, який звинувачував режим у тому, що той не робив достатньо для подолання економічної спадщини колоніалізму в Україні, засвідчив глибину цього впливу. Відносно вільна дискусія, останній приклад якої показав Волобуєв, стала неможливою після Шахтинської справи навесні 1928 року, проте останній розділ у історії українського самоствердження лише починався. З усіх спроб найпотужнішою була та, що пов’язана з іменем Миколи Скрипника.

Частина 3

Радянська україна за Скрипника

Розділ VI

Микола Скрипник і український комунізм

Після 1925 року Микола Скрипник став головним партійним авторитетом у питанні національної політики в Україні. Коли в 1927-му він заступив Олександра Шумського на посаді комісара освіти радянської України, то дістав широкі повноваження практично в усіх царинах культури республіки. Тож мав право офіційно визначати цілі у сфері, яка домінувала в тодішній політиці, і провадити діяльність, спрямовану на їх досягнення. Хоча він і не очолював ані партію, ані державу, однак став головною політичною фігурою своєї країни. Надзвичайно важливий період у історії його народу має на собі відбиток його особистості, думки та політики. Тимчасова перемога й остаточна поразка українських пошуків власного шляху до соціалізму нероздільні з його кар’єрою.

Скрипника не назвеш націоналістом у жодному загальноприйнятому сенсі цього слова. Він був радше національним комуністом, старим більшовиком і проникливим політиком, який позиціонував себе як справжнього пролетарського інтернаціоналіста, відданого політиці, що єдина могла зменшити національну ворожнечу. На відміну від тих, кого він засуджував як націонал-ухильників, Скрипник відкидав будь-який натяк на ворожість до Росії, намагався вгамувати занепокоєння Москви й досяг майже всього, чого вимагали такі постаті, як Шумський і Хвильовий. Вправний захисник українських національних інтересів і конституційних переваг, він, здається, щиро вірив, що Радянський Союз може бути чимось більшим, ніж наступником старої Росії. І бачив його світовою соціалістичною державою в зародку, а відносини між радянською Україною та радянською Росією — прикладом для майбутніх відносин між соціалістичними Німеччиною та Францією. Як сказав його біограф Іван Кошелівець: «раз він повірив у світову пролетарську революцію, а вдруге — в можливість у процесі її здійснення дійти до національної суверенности України без відриву від Росії»[649].

Про нього говорили як про народного комісара з національного питання, хоча офіційно такого комісаріату не було[650]. Він був провідником українізації, української культури й національного питання в Україні. Ці питання в сукупності були головними на той час. Український комунізм так тісно пов’язувався із його особистістю, що дискредитація та самогубство Скрипника в 1933 році можна розглядати як точку, де пошуки національного шляху до соціалізму в УРСР остаточно припинилися.

Становлення українського більшовика

Етнічний українець Скрипник народився 1872 р. в Катеринославській губернії. Його батько працював на залізниці, а мати була акушеркою. Він пізніше згадував, що вперше познайомився з нелегальною марксистською літературою через українські переклади марксистської класики, опубліковані Радикальною партією в Галичині. Марксистом став у 1897 році, хоча пізніше сам визнавав, що тоді його марксизм був ще заплямований ревізіонізмом. Зазначаючи, що дата вступу до РСДРП залежала від того, як визначати членство, він чітко не вказував, коли вступив до партії, але стверджував, що в кожному разі не пізніше ніж наприкінці 1900-го[651]. Хоча сам Скрипник мовчав про будь-яку активну залученість до українського руху, та певні українські джерела вказували, що він був членом Української студентської громади в Санкт-Петербурзі впродовж свого перебування там на межі століть[652]. Але всяку участь, що він міг брати в цій організації, було припинено в 1901 році, коли його заарештували й вислали з міста за спроби організувати робітників[653].

Достеменно відомо, що Скрипник усе-таки не пристав до української радикальної політики та приєднався до РСДРП ще до того, як вона розділилася на фракції більшовиків і меншовиків у 1903-му. Він став на бік більшовиків і, здавалося б, ніколи не ставив під сумнів свою відданість фракції Леніна. Його кар’єра протягом півтора десятиліття до Жовтневої революції була типовою для професійного революціонера: поїздки за завданням більшовиків у різні куточки Російської імперії, арешти, адміністративні заслання, втечі, емігрантське життя в Парижі. У 1913-му його ввели до складу редакційної колегії більшовицької «Правди», але наступного року, як і всю редколегію, заарештували. Спочатку Скрипника вислали до Сибіру, а потім до Моршанська в Тамбовській губернії, де він перебував до 1917-го[654].

Незабаром після Лютневої революції Скрипник допоміг організувати Раду робітничих депутатів у Моршанську. Він відвідав Московський обласний з’їзд рад та І всеросійський з’їзд рад як делегат Моршанської ради. А також брав участь у квітневій конференції більшовиків та VI з’їзді, де був обраний кандидатом у члени її Центрального комітету. Згодом допомагав у редакції «Пролетария», Петроградського більшовицького видання, та взяв участь у Жовтневій революції як член Військово-революційного комітету Петроградської ради, органу, що фактично перебрав на себе повноваження Тимчасового уряду[655].

У грудні 1917 року Ленін відіслав Скрипника до України як особистого представника. Посвідчення від 22 грудня, за підписом Свердлова, ідентифікувало його як