Європейська конвенція з прав людини та кримінальний процес - Джеремі Макбрайд

55. Отже, Суд робить висновок, що «міра примусу», застосована до заявників в силу статті 52 Закону 1939 року з метою змусити їх надати пояснення в зв’язку з обвинуваченнями, висунутими проти них на підставі цього чинного тоді Закону, позбавила самої суті їхній привілей проти самообвинувачення та їхнє право зберігати мовчанку.

58. ... Суд вважає, що міркування безпеки і підтримання громадського порядку, на які посилається уряд, не можуть виправдати норму, що позбавляє сили саму основу права заявника зберігати мовчанку і не свідчити проти самого себе, що їм гарантує пункт 1 статті 6 Конвенції.

59. Тому він робить висновок про порушення права заявника не відповідати на запитання і права не свідчити проти самого себе, гарантовані статтею пунктом 1 статті 6 Конвенції.

А ще, з огляду на тісний зв’язок, який в цьому контексті є між цими правами, гарантованими пунктом 1 статті 6 Конвенції, та презумпцією невинуватості, гарантованою пунктом 2 статті 6 ..., Суд також вважає, що було порушення і вищезазначеного положення.

«Ван Вондел проти Нідерландів» (Van Vondel v Netherlands) (ухв.), 38258/03, 23 березня 2006 року.

1. ... Право не свідчити проти самого себе насамперед стосується поваги до виявленої волі обвинуваченого не відповідати на запитання, пов’язаними з кримінальним провадженням стосовно нього і використання в кримінальному переслідуванні відомостей, здобутих під примусом. Однак не кожен захід, застосований, щоб заохотити особу надати інформацію органам влади, належить розглядати як неправомірний примус. Само по собі воно не забороняє застосовувати примусові повноваженнями, вимагаючи від осіб надання відомостей, скажімо, про їхні фінансові активи, хоча їхнє ненадання й може тягти за собою покарання, ... або ж, як у контексті цієї справи, примусові повноваження вимагати від осіб надання відомостей парламентської слідчій комісії, оскільки було б важко собі уявити, як така комісія ефективно функціонувала б без таких повноважень.

... Заявника звинувачено й засуджено за неправдиве свідчення ПСК. Іншими словами, він збрехав або порушив присягу, надавши неправдиві відомості ПСК. І це не було прикладом вимушеного самообвинувачення в ПСК у зв’язку з правопорушенням, яке він учинив раніше, а складом злочину самим по собі. Цілком можливо, що заявник надав неправдиві свідчення, аби запобігти виявленню поведінки, що, як він собі уявляв, могла б бути кримінальною і спричинити судове переслідування. Проте право не відповідати на запитання і не давати свідчень проти самого себе не можна тлумачити як таке, що надає загальний імунітет щодо дій, мотивом яких є бажання уникнути розслідування. Отже, цей випадок — не один із тих, що стосуються використання примусово здобутої інформації в ході подальшого кримінального провадження. Отож, Суд і не вважає, що обставини цієї справи свідчать про яке-небудь порушення права не відповідати на запитання чи привілею від самообвинувачення або про те, що в кримінальному провадженні, відкритому щодо заявника, були ознаки несправедливості всупереч пунктові 1 статті 6 Конвенції.

«Яременко проти України» (Yaremenko v Ukraine), 32092/02,12 червня 2008 року.

78. Хоч уряд і стверджував, що право заявника зберігати мовчання гарантував національний закон, Суд бере до уваги той факт, що слідчий відсторонив захисника заявника від справи після того, як захисник порадив своєму клієнтові мовчати і не свідчити проти себе. Ця підстава чітко зазначена в постанові слідчого. Її також двічі згадують прокурори в своїх листах у відповідь на скарги захисника О. Х. В одному з цих листів ... також вказано на те, що захисник, порадивши клієнтові заявити про свою невинуватість і відмовитися від частини своїх попередніх зізнань, порушив норми професійної етики.

79. До того ж Суд вважає дивовижним той факт, що через два роки після подій заявник і С. дали досить докладні свідчення, які, на думку слідчого, не містили ніяких розбіжностей або суперечливих моментів. Такий ступінь узгодженості між свідченнями заявника і співобвинуваченого в його справі дають підстави для підозри, що їхні пояснення ретельно скоординували. Проте національні суди вважали такі детальні свідчення незаперечним доказом їхньої достовірності й використали їх як підставу для визнання заявника винуватим у скоєнні злочину 1998 року, попри те, що він давав свої свідчення за відсутності захисника і відмовився від них одразу після того, як з’явився захисник, вибраний на його власний розсуд, а також на те, що ці свідчення не підтверджувалися жодним іншим матеріалом. За таких обставин, є серйозні підстави припускати, що ці підписані заявником свідчення були здобуті всупереч його волі.

80. Зважаючи на наведене вище, а також на той факт, що адекватного розслідування тверджень заявника про здобуття його свідчень незаконними методами не проведено ..., Суд доходить висновку, що використання таких свідчень на судовому розгляді порушило право заявника на мовчання та право не свідчити проти себе.

81. Отже, у зв’язку з цим порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

Див. також BV.1 вище.

«Селмуні проти Франції» (Selmouni v France) [GC], 25803/94, 28 липня 1999 року.

102. Суд погоджується, що п. Селмуні завдано великої кількості ударів. Хоч яким би був стан його здоров’я, можна передбачити, що така сила ударів, спричинить значний біль. Крім того, удар не обов’язково залишає видимий слід на тілі. Однак з медичного висновку лікаря Ґарньє від 7 грудня 1991 року ... можна судити, що сліди насильства, якого зазнав пан Селмуні, вкривали майже все його тіло.

103. Суд також бере до уваги, що заявника тягали за волосся; що його змушували