На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років - Андрій Руккас
Незважаючи на серйозні розбіжності в поглядах, 28 жовтня сторони почали офіційні перемовини. Делегація УНР виступила із заявою, у якій було викладено основні українські вимоги. Це зумовило гостру реакцію поляків, котрі в категоричній формі заявили, що бажають розмовляти з українцями на рівних, але з урахуванням реального стану речей, натякаючи таким чином на невизнання УНР Антантою й проблеми на фронті. Тому поляки почали вимагати, аби замість підписання двосторонньої угоди українська сторона спочатку виступила з односторонньою декларацією, котра мала засвідчити її політичну зрілість і готовність до компромісу. У провалі переговорів, які зайшли в глухий кут, поляки відкрито звинуватили українську делегацію, котра, на їхню думку, зайняла непоступливу й неадекватну ситуації позицію.
Певний прогрес у переговорах намітився наприкінці листопада 1919 р., коли обидві сторони погодилися нарешті піти на взаємні поступки. До цього їх підштовхнуло кілька важливих подій. Як відомо, 17 листопада частини Галицької армії перейшли на бік денікінців, а 21 листопада Паризька мирна конференція ухвалила невигідне для поляків рішення щодо подальшої долі Східної Галичини: передати її Речі Посполитій, але через 25 років провести там плебісцит щодо подальшої долі краю. На позитивні результати цього плебісциту поляки не сподівалися з огляду на відчутну перевагу українського населення на цих землях. Фактична зрада Галицької армії розв’язувала руки делегації УНР, а рішення Антанти змушувало поляків шукати шляхи для мотивованого його невиконання, тому угода з місією УНР була б для них найкращим виходом із ситуації. Окрім того, відсутність угоди з українцями не дозволяла Ю. Пілсудському розпочати найближчим часом реалізацію своєї «східної» політики.
За таких умов 24 листопада відбулася зустріч А. Лівицького з польськими дипломатами, які вимагали прийняття їхніх вимог, погрожуючи скасувати перемир’я й відновити бойові дії проти Армії УНР, не візувати українські паспорти й перекрити транзит через польську територію всіх коштів і вантажів, які йшли з Європи до України. Це був неприкритий диктат, і голова української делегації був змушений скоритися. Після консультацій із провідними українськими політиками, незважаючи на протести галичан, 2 грудня 1919 р. А. Лівицький виступив з односторонньою декларацією, на якій весь час наполягали поляки. Згідно з цим документом, уряд УНР брав на себе низку важливих зобов’язань. Він офіційно погоджувався на встановлення кордону з Польщею вздовж Збруча та через північно-західні райони Волині й обіцяв таке: 1) надати польській меншині в Україні національно-культурну автономію; 2) відкласти вирішення аграрного питання до скликання українського установчого парламенту та не чіпати маєтки польських землевласників; 3) встановити з Польщею економічно-господарські стосунки «на засадах взаємності й обміну послугами у сфері транзиту через свою територію». В обмін на це український уряд просив у поляків: 1) визнати незалежність УНР і сприяти її визнанню іншими країнами; 2) звільнити всіх ув’язнених, заарештованих, інтернованих і конфінованих[4] українців; 3) надати УНР військову допомогу в боротьбі з її ворогами зброєю, боєприпасами, спорядженням, уніформою та іншими військовими матеріалами; 4) дозволити транзит через Польщу українців-полонених із європейських країн, а також грошей, військових матеріалів та іншого державного майна УНР.
Декларація А. Лівицького спричинила гостру реакцію з боку галичан-членів української дипломатичної місії, які негайно вийшли з її складу, заявивши про денонсацію Акту Злуки між УНР і ЗУНР. Проте на тлі катастрофічного розвитку подій в Україні цей демарш не похитнув прагнення С. Петлюри досягти порозуміння з поляками й отримати від них допомогу для порятунку української держави.
Польська сторона схвально відгукнулася про українську декларацію, але припинила офіційні переговори більш ніж на три місяці через обставини як внутрішньо-, так і зовнішньополітичного характеру. Головною внутрішньополітичною причиною був потужний опір «східній» політиці Ю. Пілсудського, котрий чинили національні демократи, які швидше погоджувалися піти на примирення з Росією, ніж визнати незалежність України. А на міжнародній арені Польща не наважувалася дратувати всесильну Антанту, яка вперто підтримувала білогвардійців із їхньою концепцією «єдиної й неподільної» Росії. Однак попри те, що в офіційних польсько-українських переговорах настала довгочасна пауза, двосторонні контакти тривали й надалі, тільки з дипломатичної площини вони перейшли у військову, набувши при цьому більш конкретного, практичного й продуктивного характеру.
Новий імпульс польсько-українським відносинам дав приїзд до Варшави С. Петлюри. 7 грудня головний отаман прибув до польської столиці й за кілька днів мав тривалу розмову тет-а-тет із Ю. Пілсудським. Обидва державні діячі обговорили плани подальшої спільної боротьби проти більшовиків.
Основною темою польсько-українських переговорів у військовій сфері була доля українських вояків, котрі перебували в польських таборах для полонених та інтернованих. Уряд УНР втратив на той час власну територію, а отже, і мобілізаційну базу; про долю вояків, котрі під проводом генерала М. Омеляновича-Павленка рушили в далекий партизанський рейд ворожими тилами, тривалий час нічого не було відомо. У такій скрутній ситуації, коли збройних сил уже фактично не було, доводилося звертатися по «зарубіжні» ресурси, адже поза межами України в різних європейських країнах іще з часів Першої світової війни перебували сотні тисяч полонених та інтернованих вояків-українців. Однак унаслідок дипломатичної ізоляції уряд УНР міг реально розраховувати лише на тих солдатів, які перебували на території Польщі. Саме вони ставали єдиним джерелом людського поповнення, необхідним для відновлення боєздатної армії — головного аргументу для продовження боротьби за незалежність України.
Наприкінці 1919 р. у польських таборах перебувало до 15 000 українських вояків. На відміну від інших країн, де контингент полонених українців становили здебільшого солдати колишніх російської та австро-угорської армій, у Польщі перебували бійці саме українських збройних формувань: близько 10 000 старшин і козаків Армії УНР та декілька тисяч бійців Галицької армії. Вони вирізнялися більшим патріотизмом та готовністю боротися за визволення рідної землі й створення власної незалежної держави. Щоправда, далеко не всі з полонених бажали встати під знамена С. Петлюри. Найбільш опозиційно були налаштовані галичани, які вороже ставилися до уряду УНР через задекларовану ним готовність визнати польську окупацію Їхньої малої батьківщини. Однак переважна більшість вояків усе ж таки була готова поповнити лави Армії УНР. Окрім того, наприкінці лютого 1920
