На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років - Андрій Руккас

відбити Ємилівку й визволити своїх товаришів, уранці дивізія перейшла в контратаку, у якій брали участь піший Запорізький полк, батарея й одна сотня полку Чорних запорожців. Хоча повернути втрачені позиції не вдалося, рішучі дії запорожців скували всю активність противника в цьому районі й дали можливість армії спокійно відійти. 28 березня командир Запорізької дивізії отаман А. Гулий-Гуленко звернувся до своїх вояків із наказом, у якому, зокрема, ішлося про таке: «Бій 25 березня 6. р. вписав нову сторінку в славетну історію Запорізького війська. Рішуча атака пішого полку з мінімальною кількістю набоїв; козацька смерть двох курінних і поранення одного; батарея Чорних запорожців працювала під рушничним і кулеметним вогнем у 800 кроках від ворожої лави; козак пішого полку, котрий верхи підвозив набої до самої лави під ворожим вогнем; атака Запорізького полку в слушний мент, якраз тоді, коли ворожа кіннота переслідувала піший полк і дивізії загрожував катастрофічний відступ в паніці; кулеметник пішого полку, котрий, бачучи, що коні кулемета загрузли в болоті, не покинув кулемета, а відкрив вогонь на 200—300 кроків, поддержавши цім атаку кінного полку. Ця кількість героїв в одному бою показує, що може зробити український козак, котрий знав, за що він бореться, знав, що діло його праве і перемога буде на боці того народу, котрий бореться за свою волю й має таких славетних синів. У ваших очах, Запорожці, в порядку, у котрому Ви спокійно відходили під вогнем, я бачив віру в перемогу. Нехай ця віра, смерть та кров Ваших старшин та козаків не пропадуть марно, а піднесуть Ваш дух для продовження боротьби за волю Нещасної Батьківщини. Не губіть свого лицарського хисту, бережіть віру у свої сили, знайте, що нарід наш дійсно з нами, що ми бачили в цьому бою, і скоро буде перемога, скоро „усміхнеться заплакана мати“. Вічна пам’ять павшим козацькою смертю. Слава Героям Ємилівського бою!»

Після поразки в Ємилівці армія відійшла в північно-східному напрямку й переправилася в районі Новоархангельська, на східний берег річки Синюхи. Після цього українські війська повернули на південний схід і рухалися в напрямку на Хмельове й далі на Бобринець, звідки планували пробитися до Вознесенська, де були значні запаси зброї й боєприпасів, брак яких негативно позначався на боєздатності формувань генерала М. Омеляновича-Павленка. 30 березня армія зосередилася в районі Глодосів — Хмельового — Новомиргорода. Це був спокійний, заможний, а головне — добре знайомий командуванню регіон. Так, наприклад, начальник штабу полковник А. Долуд, який народився в селі Плетений Ташлик, походив із цієї місцевості, а головний священик отець П. Пащевський перед війною був тут настоятелем однієї із сільських парафій.

1 квітня українські війська звільнили Малу Виску, однак спроба зайняти сусідню Новоукраїнку успіхом не увінчалася. Того самого дня Чорні запорожці зайняли станцію Плетений Ташлик, де захопили щойно прибулий товарний поїзд із борошном, молоком, яйцями та іншими продуктами. Узявши під контроль станційний телефон і телеграф, вони сконтактувалися з червоними й подали їм «цікаві» відомості про «петлюрівські банди». Таким чином запорожцям удалося заманити в пастку радянський панцерний поїзд, однак захопити його зненацька вони не змогли.

Уранці 5 квітня Запорізька дивізія в результаті швидкої атаки зайняла Бобринець, де протрималася впродовж чотирьох наступних днів. У місті було забрано 40 000 пудів зерна й фуражу, який для своїх потреб заготовили більшовики. Забраний хліб козаки роздали бідному населенню, а фураж поділили між частинами. У довколишніх селах теж було виявлено реквізований червоними хліб. Його так само було поділено між цивільним населенням і військовими. Такий крок посилив симпатію людей до української армії.

Після Бобринця війська генерала М. Омеляновича-Павленка перейшли в район станції Долинська, де сподівалися відпочити, адже наближався Великдень. Проте замість світлого й радісного свята довелося вести важкі бої. У Велику суботу, 9 квітня, Чорні запорожці відкинули радянський відділ від станції. Відступаючи, він запалив свої склади. Однак узяти Долинську не вдалося: ворожі панцерні поїзди не дозволяли цього зробити, ведучи інтенсивний артилерійський вогонь. Як згадував командувач армії, «на станції Долинській все клекотіло, був там великий стовп диму, який щохвилі міняв свій колір із густо-темного на білий, іноді додаючи туди якусь жовто-брудну фарбу; час від часу новий стовп із силою вибухав у повітря; пожежа все поширювалася, стовпи диму все густішали й вищали». Спроба українських військ узяти станцію наступного дня, на сам Великдень, не увінчалася успіхом. У цих боях армія майже повністю вичерпала свій запас набоїв і снарядів. Це, власне, і змусило командувача ухвалити рішення швидко відірватися від противника й форсованим маршем іти на Вознесенськ, аби захопити тамтешні склади зброї й боєприпасів.

Відстань до Вознесенська завдовжки понад 130 км армія подолала за чотири дні без особливих ексцесів. У своїх спогадах генерал М. Омелянович-Павленко так описав той кидок: «Денні переходи під час цього маршу, хоч були й важкі, але переводилися вже в гарній весняній обстановці. Весна впливала добре на настрій козаків. Козаки йшли, йшли струнко, в зразковому ладу, далеко в чистому весняному повітрі лунали підбадьорюючі козацькі пісні. Хвильові відпочинки по балках, ранішні марші, забезпечення себе вартою по високих могилах, залишення вартових бекетів на попередніх ночівлях — от характерні риси цього маршу».

15 квітня українські війська стояли вже біля Вознесенська. День було витрачено на підготовчу роботу, передусім на збирання інформації про ворожі сили, а штурм міста призначили на ранок наступного дня. На світанку 16 вересня почався наступ, який завершився цілковитим успіхом. Українські вояки здобули місто майже без набоїв, адже на одну гвинтівку в них залишалося не більше 3—5 штук. Чимало козаків ішли в атаку взагалі голіруч, плескаючи в долоні, аби підбадьорити своїх товаришів. У Вознесенську Армія УНР знищила близько 400 червоноармійців (з яких 3/4 порубала українська кіннота) і захопила 2 000 000 набоїв, 32 000 снарядів, 28 гармат різних типів, 12 мітральєз, 48 кулеметів, 5000 гвинтівок, а також величезні запаси різноманітного військового й господарського майна. Завдяки таким багатим трофеям козаки одержали новий одяг, взуття, зброю, а головне — боєприпаси. Сотник Б. Монкевич прекрасно передав почуття українських військ, які фактично надихнулися новою надією й прагненням перемоги: «Козаки, дорвавшись до вагонів з набоями, викидали з перекидних торбинок навіть білизну, а пакували набої, клали їх за пазуху, за халяви й скрізь, куди тільки можна. В цей час козаки мов переродились, бо такої певності досі ще не було». Після того як минула ейфорія від кількості захоплених трофеїв, командувач армії наказав видавати кожному козакові на руки по 30—40 набоїв, а решту зібрати в бойовому