На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років - Андрій Руккас

ній, окрім самого головного отамана, були присутні хворі на тиф командувач Дієвої армії полковник В. Тютюнник та його начальник штабу полковник Є. Мєшковський, а також п’ятеро начальників дивізій, яких С. Петлюра просив висловити свої думки щодо ідеї партизанського рейду. Голоси фактично розділилися порівну, тому учасники наради домовилися провести необхідні додаткові консультації й за два дні зібратися знову, щоб нарешті ухвалити остаточне рішення. 5 грудня, напередодні другої наради, С. Петлюра спішно виїхав до Варшави, сподіваючись домовитися з поляками про надання допомоги для продовження збройної боротьби. За словами І. Мазепи, він мав насамперед «зберегти міжнародне становище України» та «перевести за кордоном хоч невеликі формування з наших полонених». Перед від’їздом головний отаман призначив новим командувачем Дієвої армії замість смертельно хворого на тиф В. Тютюнника (помер 19 грудня 1919 р.) М. Омеляновича-Павленка, а його заступником — Ю. Тютюнника.

6 грудня в Новій Чорториї відбулася друга й остання нарада, на якій за відсутності С. Петлюри головував прем’єр-міністр І. Мазепа. Після тривалих дискусій її учасники прийняли одноголосне рішення ліквідувати регулярний фронт, а всі боєздатні частини вирядити в далекий партизанський рейд. Це був єдиний вихід, аби врятувати армію від неминучої загибелі в «трикутнику смерті» й зберегти її кадрове ядро до настання весни 1920 р., коли можна було б сподіватися на покращення ситуації й надходження допомоги з-за кордону. Того ж дня реорганізована Дієва армія чисельністю від 5000 до 10 000 вояків виступила у свій героїчний Перший зимовий похід ворожими тилами, що тривав рівно п’ять місяців. Водночас із цим припинив свою роботу український уряд — сім чиновників приєдналися до війська як політичні референти при дивізіях, а міністри та більшість урядовців просто розійшлися «поміж люди», ставши, по суті, приватними особами. Після цього польські війська взяли під контроль район Мирополя — Любара, який доти займала Армія УНР. Поляки інтернували тут близько 8000 здебільшого хворих, поранених і деморалізованих українських вояків, а також захопили рештки запасів українського інтендантства та рухомий залізничний склад, зокрема один панцерний поїзд.

З другої декади грудня 1919 р. військово-політична ситуація в Україні почала змінюватися. Після безуспішного походу на Москву розбиті у важких боях під Орлом білогвардійські війська генерала А. Денікіна швидко відступали в південному напрямку. Замість них прийшла радянська Червона армія. 11 грудня 1919 р. її частини зайняли Полтаву й Харків, 16 грудня — Київ, 30 грудня — Катеринослав, 2 січня 1920 р. — Вінницю, 5 січня — Олександрівськ, 24 січня — Єлисаветград, 3 лютого — Миколаїв і Херсон, а 7 лютого — Одесу. Вибиті з України білогвардійці зуміли закріпитися лише на Кримському півострові. Скориставшись розгромом денікінців, польські війська дещо розширили зону своєї окупації на Поділлі. Наприкінці грудня 1919 р. — на початку січня 1920 р. вони без боїв зайняли залишені білими міста Проскурів, Старокостянтинів, Дунаївці, Ярмолинці та Нова Ушиця.

У цей час український уряд фактично зійшов з арени політичної боротьби як самостійний гравець. З огляду на це він був змушений іти у фарватері політики інших, могутніших учасників. Подальший успіх національно-визвольної боротьби тепер залежав від наявності в уряду УНР сильного союзника. Вірячи в тимчасовість такого становища, українські лідери на чолі з головою Директорії та головним отаманом війська й флоту УНР С. Петлюрою обрали курс на союз із Польщею, спільно з якою сподівались успішно протистояти агресії більшовицької Росії. Такий союз відповідав і геополітичним інтересам частини польської правлячої еліти, передусім начальника Польської держави й верховного головнокомандувача Війська польського Ю. Пілсудського, який був прихильником федералістської концепції в східній політиці Речі Посполитої. Вона передбачала вирішення двоєдиного питання: послаблення Росії, що загрожувала польській незалежності, і залучення до реалізації цієї мети народів, котрі разом із поляками відчували загрозу з боку російського великодержавного імперіалізму та гегемонізму. Фактично Ю. Пілсудський прагнув до національного розчленування Росії й створення під егідою Польщі блоку союзних (тобто залежних) держав-сателітів на просторах між Балтійським і Чорним морями. Завдяки цій буферній зоні Росію було б відсунуто далеко на схід, а Польща ставала б регіональним лідером у Східній Європі. Ключову роль у здійсненні цих планів відводили саме Україні, відділення якої від Росії вберегло б Польщу від експансіоністських зазіхань Москви.

Однак навіть такі досить помірковані погляди Ю. Пілсудського на «українське питання» тоді в Польщі поділяли далеко не всі. На хвилі патріотичного піднесення після здобуття власної незалежності в польському суспільстві домінували відверто шовіністичні настрої. Їхнім основним виразником були національні демократи (ендеки), котрі виступали за мононаціональну польську державу, етнічну однорідності якої збиралися досягти шляхом асиміляції слов’янських меншостей і вигнання євреїв. Ендеки взагалі не вважали українців окремою нацією, говорячи про те, що для стратегічних інтересів Польщі краще піти на компроміс із Росією (байдуже, якою — «білою» чи «червоною») і поділитися з нею українськими землями, яке це вже неодноразово бувало в історії. Таким чином, у геополітичних розрахунках ендецького табору просто не було місця для незалежної України.

Лідер національних демократів Р. Дмовський — головний опонент і конкурент Ю. Пілсудського — нещадно критикував федералістську концепцію, називаючи її політикою слабкості. Він заявляв, що в Польщі на сході просто немає гідних сусідів, з якими можна було б утворити федеративний союз, а тому, аби вижити між Москвою й Берліном, полякам обов’язково треба стати великим народом і збудувати власну потужну державу. Такі ідеї були доволі популярними в тогочасній Речі Посполитій, тому національні демократи та їхні ідейні союзники становили більшість у її тимчасовому парламенті — Установчому Сеймі, якому був підконтрольний начальник держави. Тож Ю. Пілсудський мусив діяти дуже обережно й завчасно не розкривати свої плани щодо України, усвідомлюючи всі ризики укладання польсько-українського союзу, адже будь-який його провал на «східному» напрямку неодмінно спричинив би шквал шаленої критики з боку політичних противників.

Польсько-українські переговори відбувались у Варшаві, де з початку жовтня 1919 р. перебувала дипломатична місія УНР під проводом міністра юстиції та керівника Міністерства закордонних справ А. Лівицького. З огляду на внутрішньополітичну кон’юнктуру головний натхненник союзу з українцями Ю. Пілсудський безпосередньої участі в розмовах не брав, делегувавши для цього кількох своїх довірених осіб — кадрових дипломатів із Міністерства закордонних справ. Попри спільність інтересів, швидко досягти порозуміння сторонам було непросто. Дуже гостро стояло питання кордонів між двома державами, а передусім приналежності Східної Галичини, окупованої польськими військами. Поляки категорично — якщо не ультимативно — вимагали від українських партнерів відмовитися від будь-яких прав і претензій на цю територію.

Головним завданням, із яким українська місія прибула до Варшави, було розгортання співпраці з поляками