На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років - Андрій Руккас
Одночасно з військовими приготуваннями здійснювали й політичне забезпечення майбутньої операції в Україні, аби надати їй «привабливої» форми, представити поляків як союзників українців і таким чином уникнути можливих звинувачень в експансіонізмі та загарбництві. Для цього у Варшаві знову згадали про дипломатичну місію УНР, з якою ще на початку грудня 1919 р., після її односторонньої капітулянтської декларації, було перервано офіційні перемови й відкладено підписання союзного договору на невизначений термін. Тепер же такий документ був украй потрібен.
Переговори відновилися 11 березня 1920 р. але знову просувалися досить важко. Основних підстав для суперечностей було дві. По-перше, дипломати не могли дійти згоди щодо лінії майбутнього кордону між Україною й Польщею на Волині. Польська сторона тепер вимагала ледь не половину території колишньої Волинської губернії, тоді як українська делегація погоджувалася віддати лише три північно-західні повіти, що вже задекларувала раніше. По-друге, поляки були згодні допомогти УНР військовими та іншими засобами відвоювати в більшовиків тільки Правобережну Україну до Дніпра, що, звісно, аж ніяк не влаштовувало українську сторону. Свою позицію в цьому питанні польські дипломати аргументували тим, що з формальної точки зору вони можуть вирішувати долю лише тих земель, які до 1772 р. входили до складу першої Речі Посполитої. Лівобережна Україна, як відомо, перебувала в той час під владою царської Росії, а отже, ніяких юридичних прав на неї Варшава нібито не мала й чужими територіями розпоряджатися не могла.
Толова Директорії УНР С. Петлюра, розуміючи всю складність ситуації, був готовий піти на значні територіальні поступки. Головним для нього було укласти союз із поляками й отримати від них військову допомогу, таку необхідну для відновлення збройної боротьби проти більшовиків за незалежну Україну, хай навіть уже в скорочених кордонах. Щодо цього в листі від 15 березня до прем’єра І. Мазепи він писав: «Польща має визнати нас, але, очевидно, за дорогу ціну: 5 повітів Волині хоче собі взяти: Ковельський, Луцький, Лубенський, Рівненський і частину Кременецького. Про це офіційно сьогодні не говорять, але завтра-позавтрому можуть рішуче заявити. Що нашій місії пощастить одстояти — сказати не можна. В кожному разі без того чи іншого порозуміння з Польщею ми не можемо одновити нашої державної праці».
Договір із Польщею фактично виводив Україну з дипломатичного вакууму, який створили довкола неї західні держави. Окрім того, спільний антирадянський фронт двох держав став би надійним захисним бар’єром від експансіоністських амбіцій Кремля, гарантом європейської безпеки та стабільності. С. Петлюра добре усвідомлював усе це, тому, попри негативні стереотипи минулого, рішучо підтримував польсько-українське порозуміння, про що наприкінці березня 1920 р. писав військовому міністрові полковникові В. Сальському: «Ми — Польща і Україна — повинні досягти цього порозуміння, щоб перед Москвою устояти. Посилання на історію польсько-українських непорозумінь у минулому для сучасного реального політика не є аргумент. Нові відносини вимагають і з боку польського коректив до минулого, і життєвий інтерес Польщі примушує її мати самостійну Україну. Ті українські діячі, що штовхають нас в обійми російської федерації, є люди без перспективи державної, не вміють вони піднятись вище інтересів та болів сьогоднішнього дня, і через це вони кепські політики, а робота їх шкідлива для України». Аналогічні думки викладені в листі С. Петлюри від 21 березня 1920 р. до члена Директорії УНР Ф. Швеця: «Без порозуміння з Польщею ми не можемо відновити нашого державного життя. І як би нас не лаяли, як би не гавкали на нашу адресу, це порозуміння в ім’я державних інтересів мусить статись. Маю надію, що швидко і станеться, і тоді поляки примушені будуть змінити свою політику на Волині та Поділлю».
Перші три тижні польсько-українських переговорів минули в безрезультатних розмовах. Дедалі очевиднішим ставало те, що скоро досягти компромісу не вдасться. Час же працював проти поляків, які вже почали активні приготування до наступу на Україну. Таким чином, польська делегація опинилася в певному цейтноті, тому, аби швидко досягти бажаного для себе результату, вона відкинула дипломатичну толерантність і почала говорити з українськими партнерами мовою ультиматуму. З квітня поляки висунули свій проект майбутньої політичної угоди, основні положення якого зводилися до такого:
1. Польща лише де-факто визнає Директорію УНР на чолі із С. Петлюрою як тимчасовий уряд й обіцяє допомогти йому визволити тільки Правобережжя не далі кордонів Першої Речі Посполитої 1772 р., де впродовж 6 місяців український уряд має скликати установчий парламент, якому передасть усю повноту владу.
2. Польща залишає за собою Східну Галичину та 7 із 12 повітів Волинської губернії (Володимир-Волинський, Луцький, Ковельський, Лубенський, Кременецький, Острозький і Рівненський).
3. Кордон між Польщею та УНР на півночі проходитиме вздовж колишнього адміністративного кордону Мінської губернії, залишаючи гирло Прип’яті на українському боці.
4. Українська сторона зобов’язується в односторонньому порядку не підписувати жодних угод на шкоду польським інтересам, а також не провадити сепаратних переговорів і не укладати миру з більшовиками без порозуміння з поляками.
5. Польській національній громаді в Україні й українській національній громаді в Польщі гарантуватимуться рівні автономні права.
6. Інтегральною частиною політичного договору мають стати дві додаткові угоди: господарська (регулюватиме торговельно-економічні відносини та гарантуватиме вигідне для польських землевласників розв’язання аграрного питання в Україні) і військова (визначатиме механізми й обсяг співпраці армій двох держав у боротьбі проти спільного ворога).
7. Угода має цілком таємний характер, жоден її пункт не підлягає розголошенню.
Свій проект польська делегація підкріпила категоричною вимогою: упродовж чотирьох днів дати чітку відповідь — або визнати документ цілком, або так само його відкинути. Це був неприхований диктат, тож українська делегація відмовилася приймати польський варіант договору. Найбільше обурили українських дипломатів мінімальні зобов’язання, які брала на себе польська сторона, та її занадто великі територіальні амбіції.
13 квітня польсько-українські переговори перервалися. Наступного дня А. Лівицький у супроводі польського офіцера, — капітана В. Славека,— який був довіреною особою Ю. Пілсудського, терміново виїхав до Кам’янця-Подільського. Там їм вдалося переконати більшість членів українського уряду та керівників політичних партій санкціонувати підписання договору з поляками на запропонованих умовах. Перерва в офіційних переговорах не зупинила інтенсивних закулісних розмов, що надалі точилися у Варшаві.
17 квітня, у той самий день, коли Ю. Пілсудський підписав наказ про наступ своїх військ на
