На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років - Андрій Руккас
По завершенні Першого зимового походу Армія УНР мала у своєму складі три збірні стрілецькі дивізії (Запорізьку, Волинську, Київську), Галицьку кінну бригаду та 3-й окремий кінний полк. Її загальна чисельність становила тоді 479 старшин, 3840 козаків за наявності 81 кулемета та 12 гармат, що в бойовому стані давало 2100 багнетів і 580 шабель.
За п’ять місяців Першого зимового походу Армія УНР пройшла приблизно 2500 км, мала понад 50 успішних значних боїв та кількасот менших сутичок. Її маршрут пролягав територією сучасних Житомирської (Романівський, Любарський, Чуднівський райони), Київської (Тетіївський район), Черкаської й Кіровоградської (майже всі райони), Миколаївської (Врадіївський, Доманіський, Вознесенський, Єланецький, Новобузький, Казанський райони), Одеської (Миколаївський, Любашівський, Ананьївський, Балтський райони), Вінницької (Хмільницький, Калинівський, Козятинський, Липовецький, Погребищенський, Оратівський, Чечельницький, Бершадський, Тростянецький, Крижопільський, Томашівський, Ямпільський, Тульчинський та Піщанський райони).
Під час походу Армія УНР виконувала різнопланові завдання. Окрім головного свого призначення — воювати з ворогом і нищити його живу силу, вона дезорганізовувала тили спочатку білих, а потім червоних військ, руйнувала залізниці, ліквідовувала склади. Водночас українські війська встановили контакти з українськими повстанськими відділами, координували їхні бойові дії, здійснювали активну пропагандистську роботу серед населення, закликали селян братися за зброю й чинити опір російсько-більшовицьким зайдам.
Перший зимовий похід фактично врятував Армію УНР від неминучої загибелі. Затиснута на початку грудня 1919 р. у «трикутнику смерті», вона мала невтішну долю — білогвардійський чи червоний полон або польське інтернування. Зникнення армії як регулярної збройної сили поставило б під сумнів подальшу доцільність ведення визвольної боротьби. Однак завдяки незламному бойовому духу українських вояків у результаті успішно виконаних завдань війська генерала М. Омеляновича-Павленка з’єдналися з українськими відділами, сформованими в Польщі, і стали ядром нової, згодом реформованої Армії УНР.
Польсько-Український військовий союз і війна проти радянської Росії в 1920 р.
(А. Руккас)
Події, що розгорнулися на теренах України наприкінці 1919 р., зумовили докорінні зміни в українському національно-визвольному русі. Не витримавши прямого збройного зіткнення з російськими більшовиками й білогвардійцями, ізольована в дипломатичній блокаді переможною Антантою, Українська Народна Республіка зазнала відчутної поразки — як військової, так і політичної. Її уряд утратив тоді всі контрольовані території Правобережної України: більшість із них захопили денікінці, район Житомира й Бердичева утримували червоні, а південно-західну частину Поділля разом із Камянцем-Подільським, тимчасовою столицею УНР, за згодою українського уряду зайняли польські війська. Якщо білогвардійці прийшли під гаслами відновлення «єдиної й неподільної Росії», то поляків формально «запросили» самі ж українці. Це дало змогу в умовах польської військової окупації зберегти тут органи цивільної адміністрації та державне майно УНР, а також забезпечити захист прав українського населення.
У другій половині дня 16 листопада 1919 р. до Кам’янця-Подільського на чотирьох автомобілях в’їхав польський розвідувальний патруль, який узяв під охорону всі найважливіші об’єкти (основні сили поляків підійшли наступного дня). Незадовго до цього місто залишили українські військові частини та урядові установи з мінімальною кількістю працівників. Основна ж маса чиновників загальною чисельністю близько 5000 осіб залишилася в Кам’янці-Подільському, оскільки перед евакуацією уряду їх усіх було звільнено зі служби в безтермінову відпустку з виплатою повного грошового утримання до кінця року. Інтереси української сторони в зайнятому польськими військами Кам’янці-Подільському представляв міністр сповідань і ректор місцевого університету професор І. Огієнко, якого спеціально з цією метою 15 листопада 1919 р. було призначено головноуповноваженим уряду УНР.
Свої управлінські функції професор І. Огієнко здійснював за допомогою спеціального комітету, до складу якого входило по одному представникові (референтові) від кожного міністерства та центральної владної установи. Цей комітет мав здебільшого дорадчі повноваження, оскільки всі його постанови набували законної сили й втілювалися в життя лише після згоди головноуповноваженого. Однак у своїх рішеннях і діях професор І. Огієнко не міг бути цілком незалежним, оскільки постійно мусив зважати на думку польської окупаційної адміністрації, котра завдяки військовій силі була реальним господарем у районі Кам’янця-Подільського.
Після того як український уряд був змушений залишити Кам’янець-Подільський, почалася його трагічна «одіссея». Під натиском білогвардійців контрольована українцями територія швидко зменшувалася, ситуація ставала дедалі катастрофічнішою, і наближалася агонія. 29 листопада уряд розмістився в Любарі. Під ударами противника, а ще більше через епідемію тифу розвалювався фронт. На початку грудня рештки українських військ, які ще зберігали вірність уряду УНР, сконцентрувались у невеликому за площею районі на південному заході Волинської губернії. Своїми обрисами цей район нагадував трикутник зі сторонами довжиною приблизно 35—40 км, вершинами якого були містечка Любар, Миропіль та Остропіль Новоград-Волинського повіту. Тут Армія УНР опинилася в пастці, адже була звідусіль заблокована значно більшими за чисельністю ворожими силами: більшовиками з північного сходу, поляками з північного заходу й денікінцями з півдня. Саме в цьому «трикутнику смерті» відбувся останній акт її трагедії. Фізично стомлене, голодне, роздягнуте, знекровлене у важких боях, морально пригнічене поразками військо, серед якого лютувала епідемія тифу, швидко втратило свою боєздатність і почало розпадатися. Так, уночі з 2 на 3 грудня 1919 р. отаман О. Волох підняв проти чинного уряду заколот, захопив Державну скарбницю й перейшов на бік червоних. Ці події, за словами прем’єра І. Мазепи, ясно показали, що «ми як регулярна армія існувати не могли. Щоб зберегти решту армії від деморалізації й розкладу, треба негайно переходити до інших форм боротьби».
З метою вироблення плану подальших дій 3 грудня головний отаман С. Петлюра, прем’єр-міністр І. Мазепа та вищі військові начальники обговорили можливість припинення регулярної боротьби й переходу до партизанських методів, для чого армія мала б вирушити в далекий похід білогвардійськими тилами. Наступного дня в Новій Чорториї поблизу Любара С. Петлюра зібрав військову нараду. На
