Співучасть у злочині - Ігор Іванович Митрофанів

бездіяльності можуть бути небажання перешкоджати здійсненню посягання, страх за свою безпеку тощо. Зазначений вид причетності завдяки відсутності ознаки спільності не утворює співучасті, на підставі чого зазначена особа не підлягає відповідальності як співучасник. Разом з тим, кримінальна відповідальність за потурання передбачається окремими статтями Особливої частини Кримінального кодексу як самостійний злочин. Наприклад, ст. 364 КК України — зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб. Можлива і відповідальність за ст. 256 КК (заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності шляхом надання приміщень, сховищ, транспортних засобів, інформації, документів, технічних пристроїв, грошей, цінних паперів, а також заздалегідь не обіцяне здійснення інших дій щодо створення умов, які сприяють їх злочинній діяльності), а також за ст. 426 КК (умисне неприпинення злочину, що вчиняється підлеглим, або непорушення військовою службовою особою, яка є органом дізнання, кримінальної справи щодо підлеглого, який вчинив злочин, а також інше умисне невиконання військовою службовою особою дій, які вона за своїми службовими обов’язками повинна була виконати, якщо це завдало істотної шкоди).

Отже, потурання злочину — умисна бездіяльність спеціально зобов’язаної особи (похідний злочин), яка не припиняє вчинення злочину (попередній злочин) іншою особою (особами)[309].

До потурання зобов’язаних приватних осіб слід віднести й деякі із суспільно небезпечних діянь, що підпадають під дію норми про залишення в небезпеці (ст. 135 КК України), тобто завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив без допомоги, зобов’язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати їй допомогу, а також у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан. До такого висновку можна дійти, з огляду на те, що в нормі про залишення в небезпеці [як, утім, і в нормі про ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст. 136 КК України) при можливості надати таку допомогу або неповідомлення про такий стан особи належним установам чи особам) не конкретизовані джерела небезпеки (отже, ними можуть бути і злочинні посягання].

У ч. 1 ст. 1187 ЦК джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

Виходячи з розуміння джерела підвищеної небезпеки як діяльності, групову злочинну діяльність, особливо її організовані форми, можна зарахувати до джерел небезпеки, оскільки організована злочинність у її новому вигляді досягла настільки грандіозних масштабів, що загрожує не тільки окремим громадянам, але й національній безпеці України в цілому.

Оскільки головне призначення норм про залишення в небезпеці (ст. 135 КК України) та про ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст. 136 КК України) полягає в тому, щоб убезпечити життя людини, звідки б не виходила небезпека, то ці норми цілком відповідатимуть своєму призначенню, якщо їх дія буде поширюватися й на випадки неперешкоджання загрозливим для життя людини злочинним посяганням. На підставі норми про залишення в небезпеці (як і норми про ненадання допомоги) особи, які потурають злочину, можуть відповідати за непротидію посяганням на життя чи злочини, пов’язані з посяганнями на життя: вбивствам (ст. 115 КК), посяганням на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця (ст. 348 КК) тощо.

У КК України склад залишення в небезпеці описаний як свідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив без допомоги, зобов’язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати їй допомогу, а також у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан.

Таким чином, для настання відповідальності за потурання посяганню на життя людини відповідно до ст. 135 КК необхідна наявність такої сукупності умов: 1) особа, яка перебуває в небезпечному для життя стані, внаслідок злочинного посягання, має бути позбавлена можливості самостійного вжиття заходів до самозбереження; 2) винна особа повинна була мати можливість протидіяти посяганню на життя; 3) винна особа була зобов’язана піклуватися про потерпілого (за договором, виходячи з обов’язків по службі чи роботі, внаслідок інших правових обов’язків) або сама поставила потерпілого в небезпеку злочинного на його життя посягання.

Відповідальність за потурання, допущене приватними особами, може наступити за нормами КК України за ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, за можливості надати таку допомогу або неповідомлення про такий стан особи належним установам чи особам.

Відповідальність за потурання за ст. 136 КК настає за таких умов: 1) не вжиті необхідні заходи протидії злочину були у цій конкретній ситуації єдиним засобом надання допомоги потерпілому, який знаходиться в небезпечному для життя стані, внаслідок злочинного посягання; 2) ці заходи були необхідними і такими, що не терплять зволікань; 3) ці заходів могло бути вжито винними без серйозної небезпеки для себе чи інших осіб.

Дії, спрямовані на перешкоджання злочину, за невиконання яких настає відповідальність за нормами про ненадання допомоги і залишення в небезпеці, повинні бути здійснені в межах необхідної оборони. Разом з тим, як уявляється, оскільки мова йде про протидію посяганням на найцінніше людське благо — на життя, у цих випадках найрішучіші дії проти злочинця (аж до заподіяння йому смерті) повинні, як правило, визнаватися такими, що вчинені у стані необхідної оборони.