Співучасть у злочині - Ігор Іванович Митрофанів
Момент закінчення потурання зазвичай пов’язується з установленням самого факту неперешкоджання з боку службової, приватної чи спеціально зобов’язаної приватної особи щодо підготовки, вчинення чи приховання злочину. Однак в деяких випадках цей момент відсувається на більш пізню стадію, коли, наприклад, настають певні наслідки. В останніх випадках для складу злочину потрібно встановити наявність причинного зв’язку між фактом неперешкоджання злочину й передбаченими законом суспільно небезпечними наслідками.
Із суб’єктивного боку потурання, як правило, відбувається з прямим умислом. Разом з тим, коли для наявності складу злочину вимагаються певні суспільно небезпечні наслідки, вина при потуранні може виступати й у так званій «подвійній» формі. Мета при потуранні, зазвичай, не має чіткого вираження і не є обов’язковим елементом складу злочину. Як правило, вона виражається в бажанні потурача уникнути дійсних чи уявних неприємностей, ускладнень, небезпеки, можливість чого пов’язується винним із перешкоджанням злочину. В окремих випадках мету може бути включено до складу злочину.
Основою мотивів потурання є спонукання, обумовлені соціальним нігілізмом, що може доповнюватися такими негативними властивостями особи, як егоїзм, кар’єризм, безвілля, безтурботність, зловтіха, користь тощо. Корисливі мотиви і мотиви іншої особистої зацікавленості також можуть бути ознаками складу злочину при потуранні.
Необхідно враховувати, що кримінально караним є потурання осіб, на яких в установленому порядку покладено обов’язок щодо недопущення вчинення злочинів. Неперешкоджання злочину іншими особами, які не мають такого обов’язку (наприклад, випадковий перехожий не припиняє вчинюваного хуліганства і не сповіщає про це правоохоронні органи), не тягне наслідків кримінально-правового характеру, але може одержати негативну моральну оцінку з боку суспільства.
Приховування — це заздалегідь не обіцяне укриття злочинця, слідів злочину, або предметів, одержаних злочинним шляхом. До приховування злочину належать лише ті дії, які вчиняються злочинцем умисно з метою укриття злочину. Необережні дії також можуть призвести до фактичного знищення слідів злочину, однак їх не варто поєднувати з умисними діями злочинця щодо приховування злочину.
Приховування злочину — це система взаємозалежних елементів, поведінкових актів, спрямованих на підготовку й вчинення дій з приховування злочину. Ці акти поведінки (дії, операції, прийоми) перебувають у певній ієрархії і субординації як частини цілеспрямованої і вольової діяльності. Вид прояву цієї діяльності як один із можливих варіантів поведінки обумовлений факторами зовнішньої і внутрішньої детермінації, об’єктивними умовами середовища й особливостями особи людини, характером об’єкта і предмета злочинного посягання, технічною оснащеністю, наявністю співучасників, попередніми стосунками між злочинцем і жертвою, особливостями місця, часу й обстановки приховування злочину. Необхідність пристосування до вказаних факторів призводить винного до використання особливостей цих факторів, у чому і полягає їх детермінуюча роль. Функціонально ця система актів поведінки обов’язково призводить злочинця до реалізації задуманого з приховування злочину[310].
Приховування може бути конструктивною ознакою деяких суспільно небезпечних діянь, як, наприклад: викрадення, привласнення, вимагання офіційних документів, штампів чи печаток або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем, а так само їх умисне знищення, пошкодження чи приховування, а також здійснення таких самих дій щодо приватних документів, що знаходяться на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності, вчинене з корисливих мотивів або в інших особистих інтересах. При цьому під приховуванням офіційних документів, печаток або штампів слід розуміти протиправне приховання або утаювання цих предметів без мети подальшого ними заволодіння[311].
Вчинення вбивства з метою приховування іншого злочину є обставиною, що обтяжує основний склад умисного вбивства. Пленум Верховного Суду України зазначив, що дії винного, який вчинив умисне вбивство з метою приховати злочин іншої особи, додатково кваліфікувати ще й за ст. 396 КК не потрібно. Якщо вбивство з метою приховання злочину, вчиненого іншою особою, було заздалегідь обіцяне, відповідальність настає за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК і за пособництво у тому злочині, який приховувався[312].
Особливість п. 9 ч. 2 ст. 115 КК полягає в тому, що він є окремим проявом особливої юридичної конструкції, в якій передбачене певне поєднання принаймні двох окремих злочинів — умисного вбивства та «іншого злочину» (з метою приховання який або полегшення вчинення якого вчинюється умисне вбивство)[313].
М. П. Короленко, аналізуючи питання кваліфікації й класифікації умисних вбивств при обтяжуючих обставинах, зробив такі висновки: 1) за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК України та за статтями КК, що передбачають відповідальність за цей злочин, слід кваліфікувати дії, коли винний особисто вчинив злочин чи замах на нього та умисне вбивство з метою його приховання. Для застосування п. 9 ч. 2 ст. 115 КК України не має значення, чи був винний виконавцем або співучасником іншого злочину. Умисне вбивство, вчинене з метою приховати вчинений злочин або полегшити його вчинення, може бути вчинене як однією особою, так і за попередньою змовою групою осіб. У тому разі, якщо після вбивства з метою полегшення вчинення іншого злочину винний не встигає вчинити цей інший злочин, відповідальність настає за вбивство при кваліфікуючих обставинах і за підготовку до іншого злочину
