Співучасть у злочині - Ігор Іванович Митрофанів

Регулювання питань співучасті у законодавстві про кримінальну відповідальність дозволяє провести чітку межу між спільною злочинною діяльністю і вчиненням антисуспільного діяння однією особою, а також точніше індивідуалізувати відповідальність співучасників залежно від ролі і ступеня участі у вчиненому злочині. Необхідність законодавчого регулювання розглянутого кримінально-правового інституту визначається також тим, що за співучасті у злочині наявні істотні особливості добровільної відмови від доведення посягання до кінця, а також правової оцінки вчиненого. В окремих випадках кваліфікація дій спільників знаходиться повністю залежить від поведінки інших співучасників. Так, на підставі ч. 1 ст. 31 КК України у разі добровільної відмови від вчинення злочину виконавець (співвиконавець) не підлягає кримінальній відповідальності за наявності умов, передбачених ст. 17 цього Кодексу. У цьому випадку інші співучасники підлягають кримінальній відповідальності за готування до того злочину або за замах на той злочин, від вчинення якого добровільно відмовився виконавець.

Тому правильне вирішення питання про відповідальність за незакінчений злочин або про виключення такої неможливе без з’ясування сутності, природи та умов застосування інституту добровільної відмови від злочину.

Правове значення добровільної відмови полягає, насамперед, у тому, що вона є підставою для непритягнення особи, яка вчинила злочин, до кримінальної відповідальності за попередню злочинну діяльність і розглядається нами як засіб кримінально-правового впливу, оскільки основне призначення добровільної відмови від доведення злочину до кінця полягає у попередженні й припиненні злочинів шляхом стимулювання описаної у ст. 17 поведінки[288]. Це пов’язано з тим, що під час вчинення злочину можуть виникнути нові обставини й мотиви, що протистоять раніше сформованому наміру на вчинення злочину. Під впливом таких факторів в особи може виникати розуміння про необхідність не тільки змінити, але й зовсім припинити розпочату злочинну діяльність. Подібна видозміна й припинення вчинення злочину може мати місце не тільки мимо волі особи, але також і завдяки її волі. І якщо у першому випадку йдеться про незакінчений злочин, то в другому — про добровільну відмову від доведення до злочину кінця.

Питання про правову природу названих норм у науці кримінального права є дискусійним. Так, більшість дослідників виходить із того, що діяння, від продовження якого особа добровільно відмовилася, не є злочином. Тому добровільну відмову від продовження злочину вони зараховують до обставин, що виключають кримінальну відповідальність[289]. Другі науковці вважають, що така відмова є підставою для звільнення від відповідальності[290], треті — що при добровільній відмові особа не підлягає кримінальній відповідальності[291].

Остання позиція певною мірою знаходить своє відображення у ч. 1 ст. 31 КК, де передбачено, що у разі добровільної відмови від вчинення злочину виконавець (співвиконавець) не підлягає кримінальній відповідальності за наявності умов, передбачених ст. 17 КК України[292].

Ю. В. Баулін зазначає, що поняття «особа не підлягає кримінальній відповідальності» охоплює, щонайменше, дві категорії осіб: 1) осіб, які взагалі не вчиняли злочину, наприклад, внаслідок неосудності. Так, ч. 2 ст. 19 КК встановлює правило, згідно з яким не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка на час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала у стані неосудності; 2) осіб, які вчинили злочин, однак підлягають безумовному звільненню від кримінальної відповідальності (наприклад, при закінченні строку давності)[293].

З метою уникнення помилок у судовій практиці нам необхідно чітко з’ясувати питання про те, чи виключається кримінальна відповідальність особи при добровільній відмові за діяння, вчинені до моменту такої відмови, чи особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності за ці дії.

В. В. Свєрчков висловлює точку зору, згідно з якою добровільна відмова є різновидом саме звільнення від кримінальної відповідальності, але не тому, що відсутній склад злочину. Злочинне діяння, яке особа відмовляється довести до кінця, містить у собі склад незакінченого злочину. Реалізовувати кримінальну відповідальність у зв’язку із цим є недоцільним через зміну ставлення до злочину у свідомості й поведінці особи, яка його вчиняє. Якщо ж абстрагуватися від