Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон
Та це не є достатнім виправданням, аби захищати політику, яка тепер має вигляд донкіхотської та ретроградної.
Напередодні 1935 року Болдвін знову посів пост прем’єр-міністра, та до цього часу Черчилль зайшов уже занадто далеко у надмірному бунтарстві, і не тільки в тому, що стосувалося питання Індії, тож йому не знайшлося місця в Кабінеті міністрів. Усім було зрозуміло, що він знову може припуститися помилки. Чи міг він проявити себе в якійсь новій «кампанії», вчинити те, що повернуло б його в самісінький центр політичної сцени? Чи міг він ще кудись вплутатись? Звісно ж, міг!
Криза зречення престолу
Пізньої осені 1936 року широкому загалу вже було відомо, що у короля Едуарда VIII інтрижка із розлученою американкою Волліс Сімпсон. Хоч як дивно це звучить сьогодні, тоді таку поведінку важко було виправдати. Набожний Стенлі Болдвін, перейнятий жахом, тихенько пихтів трубкою. Він вирішив, що король і справді міг одружитися з розлученою — проте був би змушений зректися престолу.
Становище молодого короля було безнадійним. Він відчував, як лід тріщить під ногами, та розумів, що час на троні добігає кінця. Йому потрібен був поводир, хтось із досвідом, із вагою у справах з громадськістю. І він звернувся — до кого ж іще — до Черчилля. Обоє зналися раніше: король зупинявся у Бленгеймі, Черчилль добре з ним ладнав і навіть написав для нього кілька промов.
Черчилль побував на обіді в короля у Віндзорі й опісля написав дотепного (та, мабуть, не зовсім тверезого) листа, пояснюючи, як знести ту ситуацію, і додавши розсудливе спостереження, що то не доречний час, аби покидати країну. Так Черчилль став неофіційним очільником «Партії короля»; 8 грудня, після добрячого ланчу на якійсь англо-французькій гулянці, він вирішив повідати свою думку Палаті громад.
Суть справи, з його точки зору, полягала у тому, що це було питання справ сердечних, а король є король; якщо міністри мають щось проти місіс Сімпсон, то саме їм, а не монархові, слід піти. На жаль, він цілковито неправильно витлумачив настрій Палати громад. Члени парламенту, більшість з яких протягом останніх кількох днів вислуховували сварливі пуританські мурмотіння виборців, його засвистали.
Невдоволене виття зросло настільки, що зрештою йому довелося сісти, не закінчивши того, що хотів сказати. Гарольд Ніколсон зазначав: «Учора в Палаті Вінстон просто-таки провалився… Його дворічне відродження знищили за п’ять хвилин». Багато хто (навіть його товариші) дійшли висновку, що цього разу йому і справді кінець. Отож дамо за Кризу зречення престолу 6 балів ФАКТОРУ ФІАСКО і 10 ФАКТОРУ ЧЕРЧИЛЛЯ, попри те що на сучасний смак аргументація Черчилля була непоганою.
Сьогоднішньому електорату було б «до лампочки», якби монарх вирішив одружитися з розлученою (якщо вже про це йдеться, до того були одружені обоє: і спадкоємець трону, і його дружина). Проте тодішнє суспільство категорично не прийняло б цього. І знову Черчилля списали. Прогресивний та співчутливий дух було сприйнято за ультрамонархізм і плазування.
На той момент йому було 62 роки, він мав вигляд людини, яка вже віджила своє, безнадійної, едвардіанського морського гіганта, що безпорадно б’є ластами по берегу та видихає порожнім «ніщо». Насилу знайшовся б хоч хтось, хто зміг би на той момент повірити, що не мине й трьох з половиною років, як він стане прем’єр-міністром.
***
Перегляньмо цей список поразок — найяскравіших та найбільш приголомшливих із тих, що могли б позначитись на бойових досягненнях будь-якого політика. Що вони говорять про особу Вінстона Черчилля? Найочевидніше, як бачимо, він мав те, що заведено називати характером. Будь-яке із цих фіаско зламало б дух звичайного політика. А те, що Черчилль рухався далі, свідчить про його вміння тримати удар, так наче він огорнув своє его і бойовий дух кевларом.
Допомогло й те, що він був екстравертом і від природи таким самовиразним. Не переймався своїми поразками й, за винятком ситуації в Ґалліполі, не гриз собі душу докорами сумління. Не дозволяв цим ситуаціям докорінно змінити думку про себе; варто підкреслити, що це провина природних лінощів людської істоти — що інші зазвичай схильні судити про вас за вашими власними судженнями про себе.
Він підводився на ноги так часто, адже мав чимало того, у що вірив. Багато хто стверджує, що якби Черчилль проґавив момент у 1940-му, то напевно б опустився до «невдахи», людини, яка так нічого особливого і не досягла. Це абсурд.
Жоден сучасний політик не здатен сягнути рівня його зусиль: заснування держави загального добробуту, реформа тюремної системи, побудова військово-морського флоту, сприяння у перемозі в Першій світовій війні, здобуття посади канцлера Скарбниці і так далі й далі. І це ми говоримо про той період, коли, казали, він був «невдахою», іще до Другої світової війни. Він займався стількома справами та ініціативами, тож не дивно, що траплялись невдачі, проте він оклигував після фіаско, бо люди інстинктивно впізнавали щось у ньому, у тому, як він поводився.
І справа не лише в тому, що часто можна було одразу зрозуміти правильність його рішень: операція у Ґалліполі мала задатки чудової стратегії; радянський комунізм і справді був варварським режимом; золотий стандарт йому було просто нав’язано; і так далі. Але можна помітити й дещо спільне у цих класичних черчиллівських провалах, ключовий аспект, що відрізняє їх від поразки, котра одразу поставила б хрест на кар’єрі слабшої людини.
Чи ви зауважили, що це? Ніколи, навіть тоді, коли Черчилль виповзав із задимлених руїн свого висадженого у повітря становища, ніколи ніхто не доходив висновку, що совість його нечиста.
Ніколи не було бодай натяку на скандал. Жодна з його катастроф і близько не заплямувала його честі. І не те, щоб він просто боявся забруднити свій білий костюм (хоча стосовно цього нещодавно були якісь сумніви). Річ не в цьому.
Він, здавалося, ніколи не брехав, не обманював, не чинив підступно,
