Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон

Дарлан міг бути й благородною людиною, справді вірити в немислимість використання його флоту Німеччиною — та, зрештою, тоді відбувалось чимало немислимих подій. І допоки французький флот перебував у межах досяжності німецьких сил, здавалось, мало що може зашкодити тому, що нацистський стяг врешті-решт замайорить на французьких бортах. Черчилль вважав, що не може піти на такий ризик.

Деякі історики вперто критикують поведінку Черчилля у тій ситуації. У своєму захопливому дослідженні Річард Лемб стверджує, що прем’єр-міністр проявив надмірну жорстокість та гарячкуватість, що вартувало б дати більше часу адміралам, аби вони самі все владнали з французами, і що Черчилль (скориставшись зі свого прем’єрського становища у 1951 році) «дистилював» офіційну післявоєнну історію та фактично придушив критику щодо своєї «бійні».

Що безсумнівно є правдою, так це те, що Черчилль очолював той процес, наче бульдозером просуваючись тими подіями. І щойно Франція пала, він усвідомив ризики, що їх становлять бездоганні, швидкі й сучасні французькі кораблі. 22 червня у Воєнному кабінеті він звертав увагу присутніх на високосортність «Рішельє», «Жан Бар» та інших. Їх необхідно розбомбити, наполягав він, або утримати у загоні в гаванях, а їхнім капітанам слід здатися, або їх буде визнано зрадниками.

Галіфакс, ведучи за собою решту представників Кабінету, намагався охолодити запал Черчилля. «Потрібно докласти усіх зусиль, аби перемовини виявилися успішними», — казав він, але два дні по тому Черчилль знову наполіг на своєму. І тут Франція вийшла з війни — цілковито припинивши військовий опір. Що тепер, в біса, робити з тими клятими кораблями?

Тепер і очільники флоту приєдналися до позиції Кабінету в несхваленні насильства проти французів. Навіть перший морський лорд, сер Дадлі Паунд, який зазвичай приставав на пропозиції Черчилля, повідомляв, що не рекомендує військової операції проти них.

Черчилль і далі буцався та дубасив, наче буйвол, у ворота стайні. А на Гібралтарі зібралися на нараду британські адмірали: кожного з них було запрошено для висловлення думки, навіть морських офіцерів зв’язку із французьких портів на півночі Африки. Чи доцільно було готуватися до яких-небудь дій, спрямованих проти французького флоту? Ні, відповідали експерти, найближчі до осередку подій. Сама тільки загроза застосування сили була би «катастрофічною» і, найімовірніше, налаштувала би Францію проти Британії. Та їхні протести були даремними. Черчилль розтоптав їхню нерішучість своєю владною деспотичною безапеляційністю. Лемб вважає, що на тій стадії війні Черчилль по суті був мілітаристським диктатором.

До 1 липня усім командувачам і членам Кабінету вже було вбито у голову дивитись на ситуацію по-черчиллівськи. Операцію «Катапульта» із нейтралізації, а за потреби — потоплення французького флоту було запущено. І для Черчилля не важливо було, що французи докладали всіх зусиль, аби виконати те, що вважали своїм обов’язком. Судна та субмарини у французьких портах було потоплено, а залишки сил, звісно ж, відпливли подалі від окупованої Німеччиною Франції. «Рішельє» і 24 інші кораблі відпливли від Бреста до Марокко; «Жан Бар» від Сен-Назер; інші ж покинули Лор’ян.

По суті французи не залишили жодного судна у зоні, окупованій Німеччиною. Та Черчилль все одно був переконаний: «Треба будь-якою ціною та незважаючи на жоден ризик переконатись, що французький флот не потрапить не в ті руки, аби завдати і нам, і іншим нищівного удару».

Якщо перед припиненням воєнних дій британці запевняли французів, що достатньо було б передислокувати їхній флот до Північної Африки або Тулона, за межі німецької зони, то тепер зрадливий Альбіон знову все переінакшив.

Британська оперативна група під керівництвом Джеймса Сомервілля прибула 3 липня з боку Мерс-ель-Кебіра, і це схвилювало французьких моряків — вони вважали, що вже скоро вийдуть разом у відкриті моря і дадуть бій німецьким силам. Але тут у небі з’явилися британські літаки і скинули міни біля входу в гавань. У французів закрались підозри.

Від Британії було відправлено повноважного представника для перемовин із французьким адміралом Марселем Жансулем, котрий спершу відмовився від зустрічі, адже вважав, що вести перемовини зі звичайним капітаном є нижчим його гідності, проте капітанові «Гукі» Голанду вдалося передати йому ультиматум Черчилля.

Французам висунули умову: або затопити свої кораблі, або переправити їх у британські порти чи у Вест-Індію; інакше — наслідки неминучі. Час ішов. Напруга зростала. Оточений французькими суднами, Гукі Голанд усе розгойдувався вгору та вниз у своєму ліхтері102. Урешті-решт о 14:42 Жансуль подав сигнал, що готовий прийняти британського делегата для «почесної дискусії». О 16:15 Голанд уже був на борту французького флагмана «Дюнкерк» і справа зсунулася із мертвої точки.

Жансуль показав йому розпорядження Дарлана, які чітко визначали, що коли німці намагатимуться захопити кораблі, їм наказано відпливати до Америки або затопити їх власноруч. «Якби нам раніше була відома ця інформація, то усе могло би скластись інакше», — повідомив Голанд.

Та Жансуль пішов далі: він був готовий роззброїти свої кораблі, хоч це й означало перевищення його повноважень. Та було вже надто пізно.

Дарлан уже вислав морське підкріплення, і невідомо було, коли воно прибуде. Ймовірно, послідувала б повномасштабна битва між флотами Британії та Франції. І Черчилль надіслав коротку телеграму: «Швидко залагодити справу». Долі моряків було вирішено. Почалося бомбардування.

Як він пізніше заявив: «Це було жахливе рішення, наче забрати життя чиєїсь дитини задля порятунку держави». Та у своїй крижаній логіці рішення Черчилля було все ж 100-відсотково правильним.

Хоч з якого боку подивитись, французи повинні були усвідомлювати, що їхні кораблі по суті цілковито перебували у розпорядженні німців і в найкращому разі вони торгувалися б із нацистами щодо своїх прав. Лемб стверджує, що німці всього лиш хотіли «контролювати» французький флот у плані «перевіряти» і «наглядати» за ним — «контроль» у значенні «паспортного контролю».

А це, звісно, не надто правдоподібно. Німці захопили Париж, їхній чобіт стискав французьку шию, і, зрештою, вони могли змусити французів зробити із тими човнами все, що їм заманеться. Гарантії французів були нічого не вартими, і їм слід було це усвідомити. Дарлану та його адміралам варто було проковтнути свою гордість, полишивши претензію на автономію, і виконати те, що пропонував Черчилль: відплисти до британських портів або у Карибське море, — якби вони так і зробили, Дарлан був би героєм.

Обов’язком Черчилля як прем’єр-міністра було усунути будь-яку загрозу незалежності держави. У своїй безжалісності при Мерс-ель-Кебірі він мав рацію, тому що наступного тижня там уже розгорілася битва за Британію.

***

Протягом того чудового літа вся