Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон
До своїх рішень він приходив не випадково, а внаслідок серйозних обмірковувань та досліджень. Саме завдяки несусвітнім обсягам інформації, що протікала крізь його зябра, він інстинктивно спрямовував ніс за течією. У 1911-му, за три роки до спалаху війни, він написав Комітету імперської оборони довжелезний меморандум, у якому передбачив точний курс перших 40 днів конфлікту — де і як французи відступлять, де застрягнуть німці.
Генерал Генрі Вілсон назвав документ «сміховинним та фантастичним — недоумкуватим меморандумом». Та кожне слово у ньому справдилось, до останнього дня. Німеччина програла битву на Марні сорок першого дня, і настала патова безвихідь. Черчилль не писав якийсь науково-фантастичний твір, просто виглядаючи собі у вікно і пожовуючи олівець.
Він стверджував, що війна триватиме чотири роки, тоді як інші казали, що вона закінчиться ще до Різдва. Бачив помилки Версалю. Правильні твердження він приймав тому, що був краще поінформованим, аніж майже усі політики. До середини 1930-х він уже брав участь у секретних брифінгах зі службовцями з Вайтголлу та військовими, яких лякала ідея замирення (Ральфом Віґремом та іншими) і які відчайдушно чекали, аби хтось забив тривогу щодо Німеччини.
Іноді йому було відомо більше, аніж самому Болдвіну, а якось він навіть публічно присоромив прем’єр-міністра своїм ліпшим розумінням потенціалу люфтваффе (у розпорядженні нацистів було значно більше літаків, аніж заявляв Болдвін). Черчилль уважно стежив за тим, що відбувається у Німеччині, постійно привертав увагу парламенту до переслідування євреїв (із 1932-го і надалі) та застерігав про ідеологію нацизму. Коли у листопаді 1933-го Гітлер набрав 95 відсотків голосів виборців, Черчилль повідомляв, що нацисти «заявляють про славетність війни» і «прищеплюють своїм дітям певного роду жагу крові, безпрецедентно, як освіту в часи варварів та язичництва».
Дедалі гучніше він бив у свій дзвін, бо бачив із жахливою ясністю те, що мало трапитись. Він розумів правду про Гітлера навіть краще, аніж бідолаха старий Путці Ганфштенґль, із яким вони бенкетували у Мюнхені.
Урешті-решт наш політтехнолог, цей в’язень Вежі Слонової Кістки, посварився із Ґеббельсом, і Юніті Мітфорд донесла на нього Гітлерові — очевидно за непатріотичні висловлювання. У 1937 році Путці отримав жахливий наказ: йому потрібно було сісти на літак, із парашутом вистрибнути в небі Іспанії та проникнути за лінію оборони республіканців, щоби, під прикриттям, допомагати фашистським силам генерала Франко.
Це не звучало як місія, з якої очікуєш повернутися. А проте Ганфштенґль зробив, як було наказано, переважно тому, що припустив: його просто застрелять, якщо не підкориться. Літак злетів і попрямував до Іспанії, пихкаючи двигунами у небесах, годину за годиною, а Ганфштенґль усе сидів у хвості з парашутом на спині та бубонів щось від страху.
Річ не тільки в самому стрибку. Навіть якщо його переживе, він був певен, що буде схоплений іспанськими республіканцями — і, мабуть, його розірвуть на шматки. Зрештою, літак приземлився через неполадки двигуна, і Ганфштенґль виявив, що досі перебуває у Німеччині. Вони кружляли колами.
Усе це було жахливим жартом Гітлера та Ґеббельса. Путці вирішив (і можна його зрозуміти) зав’язати з нацизмом назавжди та втік до Англії, а потім до Америки. Черчилль бачив, як особистий Гітлерів політтехнолог намагався приховати ту засадничу дикість режиму навіть від себе.
Різниця між Черчиллем та іншими полягала у тому, що він діяв відповідно до підказок своєї інтуїції. Він не лише зважував події, а й намагався їх змінити.
Більшість політиків пливуть за течією. Вони бачать те, що здається неминучим, і потім намагаються вирівняти курс — а затим пробують подати справи так, як самі їх розуміють, і в якийсь нікчемний спосіб намагаються приписати собі за заслугу — хоч би що там відбулося.
Черчилль мав декілька твердо визначених переконань стосовно того, що мусить статися: збереження Британської імперії, заохочення демократії, підсилення британського «престижу», — а потім своїм геркулесівським кулаком вигинав курс подій, аби вони підкорялися його ідеям. Уявіть, як він вичерпує та загачує ту ріку, аби знайти батькового годинника…
Саме тому його асоціювали зі стількома епічними проколами — бо він посмів спробувати змінити весь курс історії. Він той, хто увірвався в кабіну пілота і намагається впоратися з керуванням підбитого літака. Він той величезний випираючий цвях, на який вішає куртку сама доля.
Останнє, що було необхідно Британії і світові у 1940 році, так це хтось, хто би, зручно вмостившись у кріслі, сидів і дивився, як розгортаються події. Потрібен був хтось із майже надлюдськими волею та відвагою, аби міг стати між ними та катастрофою. Черчилль говорив про полегшення, коли у 1940 році заступив на свій пост, тому що цього разу (на відміну від ґалліполійського чи російського проколу) у нього була повна влада керувати подіями. Саме тому він і обійняв обидві посади — прем’єр-міністра і міністра озброєнь.
Досі у нашому обговоренні Черчилля і порівнянні його із суперниками, як домашніми, так і іноземними, він був як непереможна карта у грі «Зоряні війни. Козирні карти». Найкращий у темпах роботи, у риториці, гуморі, проникливості. Перемагав суперників завдяки технічній оригінальності та просто сліпій хоробрості. Якщо ви колись грали у цю чудову гру, то зрозумієте, що я матиму на увазі, коли скажу, що він також персонаж із найвищим «фактором сили». Настав час побачити, як він розіграв цю карту в Другій світовій війні.
91 Битва, що відбулася 13 серпня 1704 року, відома також як битва при Бленгеймі.
92 «Клуб заварного пудингу» — заснована 1770 року спілка для «обраних» студентів Гарварду.
93 Юніті Мітфорд — британська аристократка, прихильниця і, можливо, коханка Адольфа Гітлера.
94 United Kingdom Independence Party — Партія незалежності Обʹєднаного Королівства.
Розділ 16
Холоднокровна безжалісність
У французьких моряків не було часу, щоб розгніватися, — у них ледь залишилася мить, аби приготувати свої душі до настання кінця. Коли о 17:54 3 липня 1940 року почалось бомбардування, панівним відчуттям, звісно, була повна зневіра. То були британські кораблі — ті самі, чиє прибуття французи вітали того ранку. То були британські моряки, союзники — ті самі люди, з якими вони були у відпустці на березі Ґібралтару, із якими гуляли та пиячили.
Вони ж друзі, трясця їх матері, — а проте саме
