Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон
Він балакучий і жартівливий, сардонічний чолов’яга в твідовому костюмі з краваткою-оселедцем, що, за тогочасною модою, сягала лише до половини сорочки. Він обіймав керівну посаду серед нацистів, дуже близько знайомий із Гітлером, для якого був кимось типу міжнародного політтехнолога.
Одного вечора Вінстон, Рендольф і Путці Ганфштенґль засиділися біля піаніно; хоч достеменно не відомо, чи Черчилль, дотримуючись своєї звичайної практики, пристрасно та немелодійно підспівував, він, безперечно, був втішений тим, що Путці знав чимало його улюблених мелодій. Ближче до завершення цього приємного концерту Путці почав пишномовно розповідати про Гітлера і його успіхи у відродженні Німеччини.
Черчилль одразу зацікавився Гітлером і його політикою антисемітизму, та Путці спробував заспокоїти його страхи. Згодом Ганфштенґль писав: «Я намагався якнайм’якше подати цю думку, пояснивши, що проблема була у напливі східноєвропейських євреїв та надмірному представництві їхніх одновірців у професійних колах».
— Хм, — мовив Черчилль. — Передайте від мене своєму начальнику, що антисемітизм, може, і непоганий початок, але загалом смердюча справа. — Це фраза зі скачок: ввічливий спосіб англійців вищого класу сказати, що гонінням євреїв Гітлер ставить не на того коня.
— Ось що я вам скажу, — відповів Черчиллю Путці. — Вам слід зустрітися з Гітлером. Це буде так просто, як випити чаю з пирогом, може й буквально.
Схоже, Гітлер бував у цьому самому готелі щодня о п’ятій вечора. Вони могли б заприятелювати за кількома кавалками шварцвальдського вишневого торта. Путці був переконаний, що фюрер «охоче» зустрінеться з англійцями.
Черчиллева вроджена журналістська допитливість одразу взяла гору, а Рендольф, насправді, майже напевне схилявся до такої зустрічі. Черчилль згодом повідав у мемуарах: «На той момент у мене не було жодної національної упередженості щодо Гітлера. Я мало знав про його доктрину, здобутки та зовсім нічого про його характер».
Два дні поспіль Черчилль і Рендольф чекали; іноді в американському барі, інколи в сонячному бірґартені назовні. Якось моторошно зараз думати про нашого героя, що б’є байдики в мюнхенському готелі, наче найманий кореспондент в очікуванні аудієнції з чоловіком, на 14 років молодшим за нього, який у майбутньому стане йому найзапеклішим ворогом.
Уявіть: а що, якби вони зустрілися? Черчилль приєднався б до ганебного переліку членів британського парламенту та аристократів, зображених у компанії вождя, котрий згодом стане універсальним символом зла. Галіфакс, Чемберлен, Ллойд Джордж, Едуард VIII — усі вони припустилися цієї дурної помилки.
Єдиною людиною, що пройшла крізь це з честю, був помічник Черчилля, член парламенту Боб Бутбі, який відповів на Гітлерове мегаломанійне вітання «Гайль Гітлер!» єдиною логічною відповіддю, славнозвісним «Гайль Бутбі!».
Якби Гітлер тоді завітав до готельного бару чи кафе, Черчилль був би змушений проявити принаймні ввічливість, якщо не щирість, — а це мало б недоречний вигляд у 1940-му.
Та цікаво інше: чому Гітлер вирішив так і не з’явитись. Він мав зустрічі в Мюнхені з багатьма іншими особами. До прикладу, пробував вразити Юніті Мітфорд93 і навіть частував її чаєм. Чому б йому не зустрітися з людиною, такою відомою у Англії, яка обіймала більшість найвищих державних посад та мала репутацію в закордонних справах?
Перш ніж Путці вирішив домовитися про важливу зустріч, він попросив Черчилля дати йому щось, від чого він міг би відштовхуватись. Чи були в англійця запитання, які він хотів би поставити та які слугували б основою для їхньої дискусії? Так, відповів Черчилль. І повернувся до теми, яка його непокоїла.
— Чому ваш очільник такий жорстокий з євреями? — спитав Черчилль Путці Ганфштенґля. — Можу цілком зрозуміти злість щодо євреїв, які вчинили щось зле або виступають проти держави, та можу зрозуміти протистояння їм, якщо вони намагаються монополізувати владу в будь-якому прояві життя. Проте який сенс бути налаштованим проти людини тільки через те, якою вона народилася? Як людина може вибирати, ким народитись?
Із цими вкрай ліберальними, гуманістичними і суто черчиллівськими міркуваннями на вустах Путці повернувся до фюрера. І нічого не добився.
— За кого грає Черчилль? — зневажливо запитав нацистський лідер. — Він в опозиції, але ніхто не зважає на нього.
Ганфштенґль відповів:
— Те саме люди говорять про вас.
Вважаю, Гітлер вирішив відхилити зустріч із Черчиллем не просто тому, що вважав його політично закінченим, kaput, finito. Йому не сподобався тон непокірного та свавільного англійця, котрий так палко відстоював демократію і так бридився антисемітизму. Фюрер уникав готелю «Реґіна Пелас», поки компанія Черчилля не покинула його.
І вдруге в історії ці двоє людей перебували близько одна від одної, але так і не зустрілися. В окопах у 1916 році між ними, мабуть, було лише кілька сот ярдів. Пізніше, звісно, Гітлер чимало разів запрошував привселюдно зустрітися із Черчиллем, коли така зустріч очевидно була б нацистам на руку, та Черчилль відмовляв.
Просто перед початком німецьких жахіть, ще навіть до того, як Гітлер став канцлером, Черчилль помітив зло, яким була просякнута нацистська ідеологія. Була якась нотка невинності у тому, як він тоді сформулював своє запитання Путці: «Який сенс бути проти людини тільки через те, якою вона народилася?»; протягом наступних місяців і років Черчиллеве зніяковіння змінилося обуренням.
Нацизм у певних верствах британського суспільства залишався дуже модним, натомість Черчилль зі зростаючим запалом вів кампанію проти негідного поводження Гітлера з меншинами. Та поїздка до Німеччини все ж була корисною. Черчилль вдосталь наситився тією атмосферою: на власні очі бачив шеренги молодих чоловіків та жінок, засмаглих, здорових, підтягнутих, сповнених збудження перед реваншем.
23 листопада 1932 року Черчилль виголосив свою віщу промову в парламенті. Зазначив, що «усі ті загони міцної тевтонської молоді, що марширували вулицями і дорогами Німеччини, із вогником готовності до страждань за свою Батьківщину в очах, не перебувають у пошуку якогось суспільного становища. Вони — у пошуку зброї». І коли у них буде зброя в руках, пророкував він, вони її застосують, вимагаючи повернення втрачених територій. Франція, Бельгія, Польща, Румунія, Чехословаччина, Югославія — усі вони в небезпеці, повідав Черчилль. «Воєнна ментальність» раптово виникала по всій Європі. І додав, що настав час повідомити британському народу правду про небезпеку. Вони сильні люди, дужий народ, британці: вони це знесуть, сказав він. Черчилля, звичайно ж, назвали панікером,
