Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон
Повернення до золотого стандарту
…і до того ж за хибним курсом. Сьогодні всі погодяться, що то була катастрофічна помилка. Вартість стерлінга була закріплена на його довоєнному рівні у 4,87 долара — а це означало, що фунт був переоцінений, та призвело до фатальних наслідків для британської промисловості. Експорт став надто дороговартісним, аби конкурувати на світових ринках. Підприємці намагалися скоротити витрати, звільняючи персонал чи скорочуючи заробітну плату. Відбувалися страйки, безробіття, хаос — і потім крах 1929-го, і знову жодного порятунку від караючого режиму золотого стандарту.
Врешті у 1931 році, після серії спекулятивних атак на валютні ринки, фунт був витіснений золотом. Так само він був вилучений із механізму регулювання валютних курсів (ERM) у 1992-му. Черчилль ніс відповідальність за усе те лихо. Джон Мейнард Кінз навіть оголосив про прилюдний осуд; публічне звинувачення під назвою «Економічні наслідки містера Черчилля». Це направду було його рішення, і як канцлер Скарбниці він не може уникнути вини.
Усе, що ми можемо зробити, — додати пом’якшувальні обставини. По-перше, він і сам підсвідомо був проти цього. Він уявляв собі, яку проблему становитиме «твердий» фунт для британського бізнесу та промисловості. У лютому 1925-го він висловив протест цьому планові: «Краще хай менш гордими будуть фінанси, але більш задоволеною промисловість». Перш ніж ухвалити рішення, він писав довгі дипломатичні ноти своїм службовцям із проханням пояснити свою підтримку золотого стандарту та був дуже невдоволений їхніми заплутаними відповідями.
Службовці невиразно белькотіли про «стабільність». Проте як це могло допомогти британським товаровиробникам, якщо їхня продукція витіснялася з ринку через зависокі ціни? Він схвально цитував запальну критику золотого стандарту Вільяма Дженнінґса Браяна від 1896 року: «Не слід насаджувати на голову робітника корону з шипами, не слід розпинати людство на золотому хресті».
І мав цілковиту слушність. Біда була у тому, що його оточували чимало розумних людей, які вважали, що знають усе про економіку, та сприймали золотий стандарт як дуже хорошу ідею. Набільш самовпевненим був управитель Банку Англії, чепурний Монтеґю Норман. «Я зроблю вас золотим канцлером», — казав він Черчиллю. Та Норман був не єдиним рабом тієї омани.
Лондонський Сіті підтримував цю ідею; партія лейбористів була за неї; Стенлі Болдвін і сам вважав, що буде легше просто погодитися і прийняти її. Урешті-решт 17 березня 1925 року Черчилль скликав усіх на славнозвісний обідній прийом на Даунінґ-стрит, 11, та запросив долучитися Кейнса, аби той висловив протилежну точку зору. На жаль, Кейнс захворів на застуду і був не у формі, щоби прийти. Золотоскептика Черчилля переважили кількісно, і він неохоче поступився.
Річ у тому, що він повернувся до золота всупереч своїм переконанням — а його переконання були більш правильними, аніж переконання всієї юрби тих, здавалося б, таких знаних фінансових експертів. Ті, хто пригадує нещодавню британську валютну історію, зрозуміють, що він перебував у точнісінько такому самому становищі, як місіс Тетчер, коли у 1989 році її обманом змусили (Найджел Лоусон і Джеффрі Гоув) долучитися до згубного європейського механізму валютних курсів.
У них обох, Черчилля і Тетчер, були правильні передчуття стосовно монетарної гамівної сорочки сталого валютного курсу; та обоє, після тривалого опору, скорилися поглядам «експертів». Повернення до золота отримує ФАКТОР ФІАСКО у 10 балів, беручи до уваги спричинений ним економічний безлад, а ФАКТОРУ ЧЕРЧИЛЛЯ не дамо більше ніж 2, оскільки будь-який інший міністр зробив би це без жодних вагань та роздумів, а він, проте, вагався й роздумував.
Почасти у результаті економічного безладу, появі якого він посприяв, Черчилля і торі знову викинули у 1929 році, і лейбористи вперше заволоділи парламентськими лавами супротивників, а Черчилль провів понад 10 років «у пустелі». Йому бракувало нового політичного лиса, за яким можна було би гнатись, нової причини боротись. Згодом він знайшов спосіб розлютити по суті всіх, зокрема керівництво торі на чолі зі Стенлі Болдвіном. З-поміж решти його хибних суджень, одним із тих, що й по сьогодні вважають найгіршими, є його…
Помилкова оцінка індійського питання
Він вирішив, що його місія — перешкоджати будь-якому поступу в напрямку самоуправління в Індії, — і виконував її у манері, що має для нас вигляд настільки зверхньої та твердолобої, що аж не віриться.
У 1931 році він назвав Ґанді незабутнім та ганебним прізвиськом напівголого факіра. Казав, що це «викликає огиду», що цей піонер ненасильницького опору одночасно організовує громадську непокору і веде перемовини із «представником Короля-Імператора», а саме лордом Ірвіном (якого згодом замінив потурач Гітлера Галіфакс). Так ніби Ґанді був якимсь терористом. Це зауваження було просто абсурдним, бо лунало з вуст людини, яка сама без вагань вела перемовини із озброєними ірландськими націоналістами.
Черчилль пророкував кровопролиття. Говорив апокаліптичними термінами про неспроможність індусів до самоуправління, про страждання недоторканних та неминучість міжобщинного насильства. Він поставив себе на чолі руху непримиренних імперіалістичних романтиків — твердокам’яних захисників британського правління та даного Богом кожному рожевощокому англійцеві права сидіти на своїй веранді, посьорбуючи віскі, й насолоджуватися славою володіння Індією.
Найввічливішим відгуком було те, що він трохи загубився у своїх судженнях. Усі сторони підтримували ідею індійської незалежності — навіть більшість торі. А що було на думці у нього? Боюся, його мотиви не були цілком чистими. Його, звісно, тяжко ображала перспектива втрати Індії, що було б ударом по «престижу» Британської імперії, не згадуючи вже про втрату експортних ринків ланкаширської бавовни. У такому контексті його цілі видаються доволі егоїстичними та шовіністськими.
Насправді він не був пристрасним шанувальником Індії — і не бував там із 1899 року, коли ще молодшим офіцером проводив більшість часу, опікуючись трояндами, ловлячи метеликів, граючи в поло та читаючи Гіббона. І навіть не був особливим експертом у цьому питанні. І коли він виступав якось перед комітетом Палати громад, здавалося (вкрай нехарактерно для нього), що він обмежувався у своїй риториці лише узагальненнями. Жахлива правда полягає у тому, що таким чином він здійснював політичне позиціонування.
Черчилль бажав стати наступником Стенлі Болдвіна у ролі лідера торі. Йому необхідно було здобути прихильність правого крила партії — котре не було високої думки про цього перекинчика екс-ліберала. Індія була ідеальною темою для демонстрації своїх реакціонерських здібностей. Він проголошував довгі та пишні промови на зібраннях, радіючи (як то роблять сьогодні UKIP’и94), що, мовляв, його самого та його прихильників сприймають як психів та божевільних. «Ми ніби нижча раса, розумово відстала, що складається здебільшого із полковників та інших непідхожих, які боролися за Британію», — вихвалявся він.
Та стратегія провалилась. Індійський
