Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий
Розділ 10
Тінь фюрера
Шостого лютого «Велика трійка» схвалила перше комюніке Ялтинської конференції, яке мали оприлюднити наступного дня. «Маємо повну згоду на спільні військові операції на заключному етапі війни проти нацистської Німеччини», — проголошувало комюніке. Воно також згадувало про майбутню окупацію Німеччини та створення Організації Об’єднаних Націй: «Розпочались обговорення проблем, пов’язаних зі встановленням сталого миру. Ці обговорення охоплюватимуть спільні плани з окупації та контролю над Німеччиною, політичні й економічні проблеми звільненої Європи та пропозиції з якнайшвидшого створення постійної міжнародної організації з підтримання миру»[192].
На іншому кінці Європи 6 лютого стало першим днем із початку радянського зимового наступу, коли Адольф Гітлер зміг трошки відпочити. Єва Браун відзначала тридцять третій день народження. Була вечірка, гості й танці. Гітлер, за словами Мартіна Бормана, його особистого секретаря та голови апарату Нацистської партії, перебував у «піднесеному настрої». Три дні тому, під час інтенсивних бомбардувань союзниками помешкання Гітлера в Берліні, були пошкоджені будівлі Нової канцелярії, Народного суду та штабу Нацистської партії. Майже три тисячі берлінців загинуло в цьому пеклі, але Гітлер та його оточення врятувалися неушкодженими у бункері, який для нього побудували на глибині понад 8 метрів під землею[193].
Шістнадцятого січня Гітлер переїхав до цього комплексу під садом Старої канцелярії. Він став його останнім притулком. Нацистські лідери вже роздумували про самогубство та намагалися роздобути отруту. Після провалу контрнаступу в Арденнах і німецької оборони на Сході, надламаний і виснажений фюрер шукав прихистку у мріях про післявоєнну ідилію у рідному місті Лінц. Коли бомби союзників зруйнували місто, Гітлер наказав архітектору Германну Ґізлеру прискорити його відбудову. Дев’ятого лютого до бункера Гітлера нарешті доставили модель відбудованого міста. Відтоді фюрер годинами розглядав її і марив.
Роздуми про те, що начебто серед союзників от-от трапиться розкол, були ще одним джерелом психологічного полегшення для зневіреного фюрера. Його міністр пропаганди Йозеф Ґеббельс продовжував нагадувати про «Чудо Бранденбурзького дому», головним героєм якого був Фрідріх Великий, улюблений історичний діяч Гітлера, портрет якого висів на стіні його підземного кабінету. Тисяча сімсот шістдесят другого року, коли Пруссія опинилася на межі нищівної поразки від могутньої коаліції, до якої входили Франція та Російська імперія, запеклий опір Фрідріха виправдався: російська імператриця Єлизавета раптово померла, а антипрусська коаліція розвалилася. Ґеббельс, який подарував Гітлеру копію біографії Фрідріха Великого авторства Томаса Карлайла, переконав і себе, що історія мусить повторитися. Гітлер та Ґеббельс покладали надії на несумісність сталінського комунізму з цінностями західних демократій. Та в ялтинському комюніке не було жодних ознак того, що розкол, якщо взагалі такий буде, станеться в найближчому майбутньому[194].
Нацистська пропаганда оголосила вже програну війну з червоною загрозою та азійським варварством боротьбою не тільки за Німеччину, а й за європейську цивілізацію в цілому. Вона замовчувала, що фюрер розв’язав Другу світову війну, уклавши альянс із ватажком тих самих «азійських орд», які зараз наближалися до Берліна. Також і радянська пропаганда нічого не згадувала про колишній союз Москви з «німецькими варварами». Радянським лідерам не подобалося, коли їм нагадували про їхню угоду з нацистами. У Тегерані, коли Ентоні Іден назвав кордон Радянського Союзу до 1941 р. лінією Молотова-Ріббентропа, Молотов перебив його, вказавши, що це лінія Керзона. Іден відповів, що між цими лініями існують розбіжності. «Називайте його, як хочете, — коротко сказав Сталін. — Ми все ще вважаємо його правильним і справедливим»[195].
Молотов мав лише кілька місяців досвіду на новій посаді комісара із закордонних справ, коли підписав пакт про ненапад, завдяки якому наступні покоління запам’ятають його ім’я. На думку Сталіна, Максим Литвинов, якого Молотов змінив на посаді у травні 1939 р., мав низку «недоліків», як-от повага, якою він користувався у Лондоні та Парижі, і лють, яку він викликав у Берліні.
Його звільнення всього лише за кілька місяців після Мюнхенської угоди уособлювало зумисне дистанціювання Радянського Союзу від Англії та Франції. Сталіна дратувало ставлення західних демократій до СРСР, і він не хотів, щоб у стосунках із Гітлером як комісар із закордонних справ його представляв єврей. На місце Литвинова призначили Молотова, якому наказали очистити комісаріат із закордонних справ від євреїв[196].
Пакт Молотова-Ріббентропа містив секретний протокол, який ділив Східну Європу між Німеччиною та СРСР. «У разі територіального та політичного переоблаштування територій, що належать до Польської держави, сфери впливу Німеччини та СРСР повинні бути розділені приблизно по лінії річок Нарви, Вісли та Сяну», — зазначено у статті 2 таємного протоколу до пакту. Першого вересня Гітлер розпочав таке «територіальне та політичне переоблаштування», напавши на Польщу із заходу. Сімнадцятого вересня радянці перейшли східний кордон Польщі. Новий радянсько-польський кордон, установлений 23 серпня, відкоригували під час другого візиту Ріббентропа до Москви 28 вересня, а остаточні зміни було внесено в таємний радянсько-німецький протокол від 10 січня 1941 р. Цей протокол збільшив постачання радянської сировини, у тому числі нафтопродуктів, марганцю, міді та зерна, до нацистської Німеччини, які розпочалися попереднього року. Усі ці документи з радянської сторони підписав В’ячеслав Молотов[197].
Як це часто траплялося з радянською зовнішньою політикою під час війни, Сталін ховався за спину свого комісара із закордонних справ. Очільник югославських комуністів Мілован Джилас, який неодноразово зустрічався і з Молотовим, і зі Сталіним, писав, що «у випадку Молотова не можна було відстежити не тільки хід його думки, а й джерело їх виникнення. Так само і його внутрішній світ залишався закритим і незбагненним… Молотов завжди поводився однаково, без натяку на бодай якесь розмаїття, незалежно від того, про кого чи про що йшлося». Джиласу, вочевидь, був більше до вподоби Сталін, який «мав жвавий, майже невтомний темперамент». Те саме стосувалось і західних дипломатів, яким частіше вдавалося почути відповідь, на яку вони сподівалися, від Сталіна, ніж від Молотова.
Однак це було тільки улюбленою грою Сталіна. Радянський лідер вважав за краще казати «ні» вустами свого головного радника із зовнішньої політики, а гарні новини озвучувати самостійно. Телеграми, які Молотов відправляв Сталіну, перебуваючи за кордоном, недвозначно свідчили, хто керував радянською зовнішньою політикою. Перекладач Молотова Валентин Бережков вважав, що його начальник мав більшу свободу дій, ніж будь-який інший комісар із закордонних справ часів Сталіна, але попри все він перебував під повним контролем очільника. «Я часто мав нагоду спостерігати, — писав Бережков у мемуарах, — як нервував Молотов, коли якась його пропозиція не зустрічала