Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий
Двоє чоловіків, які шморгали поруч із Кетлін Гарріман, були одними з ідеологів нової радянської зовнішньої політики. Навесні 1943 р., коли Сталін вирішив узяти відносини із західними союзниками під особистий контроль, він призначив молодих та недосвідчених дипломатів Андрія Громика та Федора Гусєва послами у Вашингтоні й Лондоні відповідно, а Максима Литвинова та Івана Майського, які обіймали посади у столицях союзників на першому етапі війни, повернув до Москви, поклавши на них керівництво двома комісіями, що відповідали за радянське повоєнне планування. Вони написали десятки доповідних записок на теми, що не обмежувалися розподілом Німеччини чи німецькими репараціями, але також формулювали радянські стратегічні інтереси та цілі у Європі та за її межами.
Перемоги у Сталінграді та Курську, а також Тегеранська конференція, яка відзначилася фактичним визнанням кордонів 1941 р., спонукали радянських стратегів оптимістично розглядати свої геополітичні перспективи. Після Тегерана радянські амбіції у Європі стали очевидними для американських оглядачів. У грудні 1943 р. стаття «Несанітарний кордон?» у журналі Time озвучила побоювання вашингтонських політиків: «Таким чином, Росія знову ствердила свою рішучість заблокувати відродження старої ідеї санітарного кордону з недружніх буферних держав між Росією і Заходом. Західні державні діячі повинні непокоїтися, чи не збирається Росія унеможливити його шляхом створення власного “несанітарного” кордону із країн Центральної та Східної Європи»[210].
Джордж Кеннан, який улітку 1944 р. повернувся до посольства США в Москві після семирічної відсутності, висловлював подібні побоювання у тридцятип’ятисторінковій нотатці під заголовком «Росія — сім років по тому», завершеній у вересні 1944 р. Кеннан стверджував, що СРСР був готовий нарешті реалізувати свою зовнішньополітичну програму 1939 р., яка сформувалася під потужним впливом амбіцій епохи царизму. «Програма передбачала, — писав Кеннан, — відновлення російської влади у Фінляндії та країнах Балтії, у східній Польщі, на півночі Буковини та в Бессарабії. За цією програмою мав бути встановлений протекторат над Західною Польщею і доступ до моря для Російської імперії десь у Східній Пруссії. Також передбачалося поширення панівного російського впливу на всіх слов’ян Центральної Європи та Балкан і, за можливості, створення коридору від західних до південних слов’ян орієнтовно вздовж кордону між Австрією та Угорщиною. Зрештою, вона передбачала російський контроль над Дарданеллами, який на цьому етапі мав утілюватись у створенні російських військових баз». Приблизно цю саму програму виклав Молотов у своїй бесіді з Гітлером у Берліні 1940 р. «Москві байдуже, чи якась територія є “комуністичною” чи ні, — вів далі Кеннан. — Головне, щоб вона підпорядковувалася московському впливу, а за можливості, і московській владі»[211].
Чи радянці продовжуватимуть політику царів, чи їх надихатимуть бачення світової революції та глобального комуністичного панування? Це питання Рузвельт і його радники ставили собі протягом усієї війни. На нього було нелегко відповісти, зокрема тому, що й господар Кремля та його головні стратеги розривалися між суперечливими імперативами: просуванням геостратегічних цілей СРСР і відповідальністю за світовий комуністичний рух.
У січні 1944 р. Майський написав довгу доповідну, яка була надіслана Сталіну, Молотову, Берії та іншим радянським керівникам. У його баченні Радянський Союз мав перетворитися на найбільшу суходільну потугу Європи та Азії та сприяти тріумфу соціалізму в Європі. Успіхи Червоної армії та піднесення комуністичних рухів опору в окупованій нацистами Європі спонукали його до розробки масштабних планів. Соціалістичні революції в Європі були чільною метою плану Майського, а комуністичні рухи всередині європейських країн мали сприяти її досягненню. Проте в кінцевому підсумку його стратегію визначали геополітичні інтереси Радянського Союзу. Радянсько-чехословацький договір про взаємну допомогу, підписаний 12 грудня 1943 р., став для Майського зразком. Угода зобов’язувала обидві країни надавати одна одній військову допомогу в разі німецької агресії протягом наступних 20 років. Інші країни, наприклад Польщу, запрошували приєднатися на аналогічних умовах. Майський вважав підписання договору свідченням того, що Чехословаччина «здатна бути важливим провідником нашого впливу в Центральній та Південно-Східній Європі».
На Балканах Майський пропонував підписати угоди про взаємну допомогу не лише з Румунією, а й із Югославією, Болгарією та Грецією. Договори, надаючи захист від іноземного вторгнення, забезпечували правову основу радянської присутності та впливу в регіоні. Майський пов’язав укладення таких договорів із перспективами ліквідації пронімецького режиму в Болгарії та зростання впливу комуністичних партій у Греції та Югославії. Ситуація в Греції змусила Майського замислитися. Добре знаючись на зовнішній політиці Британії, він писав: «Питання Греції дещо складніше. СРСР значно менше зацікавлений у Греції, ніж в інших балканських країнах, тоді як Англія, навпаки, має надзвичайний інтерес щодо Греції». Грекам не слід було відмовляти, якби вони попросили укласти договір, але Британія теж мала стати одним із підписантів.
Якби Британія виступала проти радянських угод із Югославією та Болгарією, стверджував Майський, її можна було б запросити приєднатися до них у ролі третьої сторони. Географічна близькість, зрештою, забезпечила б уплив СРСР. Майський запропонував докласти всіх зусиль для послаблення Угорщини та Туреччини. Він також хотів зміцнити радянський вплив у північній частині Ірану й отримати доступ до Індійського океану через порти на півдні країни. Програма Майського була набагато амбітнішою за вимоги Сталіна й Молотова, представлені Гітлеру 1940 р., чи фантазії російських стратегів від часу Першої світової війни. Транснаціональна ідеологія, якої Росії забракло 1914 р., надавала комуністичній Росії додаткову перевагу[212].
Дев’ятого жовтня 1944 р. Сталін та Черчилль у супроводі лише міністрів закордонних справ та перекладачів зустрілись у кремлівському кабінеті Сталіна, щоб обговорити та узгодити свої геополітичні амбіції на Балканах. «Американці були б шоковані, якби почули, наскільки прямолінійно він [прем’єр-міністр] виклав свою пропозицію», — казав Черчилль Сталіну відповідно до запису у британському протоколі. І хоч невдовзі цей пасаж вилучили з офіційного британського транскрипту, те, що він існував, цілком підтверджує радянський протокол. Ішлося про пропозицію розділити Балкани на сфери впливу, свідомо зроблену за спиною одного із членів антигітлерівської коаліції. «Що стосується Великої Британії та Росії, то чи влаштувало б вас отримати дев’яносто відсотків впливу в Румунії, щоб у нас було дев’яносто відсотків впливу у Греції, та поділити п’ятдесят на п’ятдесят вплив у Югославії?» — напише пізніше Черчилль, згадуючи свої слова в розмові зі Сталіним. Незважаючи на наполягання Рузвельта, Аверелла Гаррімана на зустріч не запросили. Ініціатива виходила від британців: Сталін лише на неї погодився[213].
Британія була старою імперською потугою, і протягом багатьох поколінь її лідери розглядали сфери впливу як найприродніший спосіб організації світу та забезпечення британських інтересів за кордоном. Тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року Невілл Чемберлен не тільки дозволив Гітлеру отримати територіальні надбання в Європі, а й був готовий дати Німеччині сферу впливу в Африці. Підхід таким і зостався, коли Черчилль замінив Чемберлена на чолі британського уряду, але тісні відносини зі Сполученими Штатами, які плекав Черчилль, змусили змінити мову, яку британці використовували за кордоном. Восени 1943 р. вони здивували радянців, запропонувавши спільну декларацію
