Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий
Шостого лютого Рузвельт визначив свою мету: прийняття рішення по процедурі голосування у Раді безпеки ООН. Він і його радники вважали, що без прийняття запропонованої ним формули Організації Об’єднаних Націй не буде. Утім, президент ішов на одну з найважливіших у його розумінні зустрічей конференції, не заручившись підтримкою свого найбільш проблемного партнера, СРСР. Надавши часткову підтримку Сталіну у справі розчленування Німеччини, репарацій та участі Франції в союзницькій контрольній комісії, яка мала відповідати за окуповану Німеччину, він мав підстави сподіватися на певну взаємність із боку радянського лідера. Однак чи поступився б Сталін у питанні, яке мало найбільше значення для президента, було не зрозуміло.
Іншою проблемою стало погіршення здоров’я Рузвельта. Було щонайменше шість різних категорій питань, щодо яких мала голосувати Рада Безпеки. Чи зможе президент представити їх усеохопно й водночас просто? Декого долали сумніви. «Він був гнівливим і легко дратувався, якщо мусив довго концентрувати увагу, — написав лорд Моран у своїх мемуарах, цитуючи лист від доктора Роджера Лі, президента Американського колегіуму лікарів. — Якщо порушувалося питання, яке вимагало роздумів, він змінював тему». Передбачити результат дебатів було важко[184].
Пленарне засідання 6 лютого розпочалося о 16:00 із фотосесії. Делегації розсілися за столом переговорів. Президент керував процесом. Він надягнув свій звичний піджак і краватку, тоді як Сталін убрався в маршальську уніформу, а Черчилль з’явився в одязі полковника. Найвищим рангом, якого досяг прем’єр-міністр на активній військовій службі, був підполковник, але 1941 р. він став почесним полковником гусарів і пишався цією відзнакою. За президентом стали ті, кого й варто було очікувати: Стеттініус (праворуч) і Гаррі Гопкінс, Г. Фріман Меттьюз, голова Відділу європейських справ Державного департаменту США, а також експерт Державного департаменту ООН Алджер Гісс. Тоді фотографів попросили покинути приміщення: настав час перейти до справ[185].
Першою на порядку денному була доповідь міністрів закордонних справ із питань, які їм доручили напередодні. Стеттініус, який головував на нараді міністрів того дня, зробив коротку презентацію, і зрештою Рузвельт дістав змогу звернутися до теми дня — голосування в ООН. Однак Черчилль хотів поговорити про Францію. Прем’єр-міністр указав на важливе значення Франції у світлі заяви Рузвельта, що американські війська не залишаться в Європі надовго. Він сказав, що Англії потрібна сильна французька армія, щоб тримати Німеччину під контролем. Рузвельт тоді пішов на хитрість. Американська громадська думка, за його словами, готова підтримати створення всесвітньої організації з дотримання миру і, за умови її створення, цілком може підтримати численніший американський контингент у Європі. Оскільки як британці, так і радянці були зацікавлені в довгостроковій американській військовій присутності в Німеччині, це був хороший спосіб змінити предмет розмови на Організацію Об’єднаних Націй.
Рузвельт тут же запропонував перейти до розгляду американської пропозиції щодо процедури голосування в Раді Безпеки ООН. Ні Сталін, ні Черчилль не заперечували. Відзначивши, що питання права голосу є головним для майбутнього Організації Об’єднаних Націй, він пов’язав його з головною метою, яка привела «Велику трійку» до Ялти — забезпечення стабільного миру у світі. «Усі народи світу», сказав він, згідно з американським записом, поділяють «загальне бажання побачити усунення війни щонайменше на п’ятдесят років». Він, продовжував президент, «був не настільки оптимістичним, щоб повірити у вічний мир, але вірив, що п’ятдесят років миру були здійсненними і можливими».
Черчилль, безумовно, радісно сприйняв ці слова. Вони також мали сподобатись і Сталіну, котрий переймався небезпекою нової війни. За підрахунками Івана Майського, радянці потребували 10 років, щоб відновитися після війни. Сталін прагнув досягнути врегулювання, котре б забезпечило від двадцяти до п’ятдесяти років миру, і дало Радянському Союзу час стати наймогутнішою державою Європи та Азії, а континентальній Європі — прийняти соціалізм. Таким чином, кожен з учасників «Великої трійки» з власних причин вважав прийнятним і необхідним п’ятдесятирічний мир[186].
Тоді настала черга Стеттініуса. Державний секретар зачитав американську пропозицію щодо процедури голосування та роз’яснив її основні положення. Уряд США визнавав особливу роль великих держав у підтриманні миру і таким чином відстоював принцип одностайності в Раді Безпеки щодо всіх рішень, які стосуватимуться військових чи економічних заходів. Це означало, що постійні члени матимуть можливість використовувати право вето, щоб запобігти будь-яким діям проти себе чи своїх союзників. Однак принцип одностайності не поширюватиметься на заходи, спрямовані на мирне врегулювання конфліктів. Це дало б змогу вільно обговорювати в Раді Безпеки скарги супроти будь-якого з її постійних членів, але блокувало б будь-яке рішення, спрямоване проти одного із її членів. «Ми вважаємо, що якщо не дозволити в Раді таку свободу дискусії, то це істотно загрожуватиме створенню світової організації, якого ми всі так щиро прагнемо, щоб урятувати світ від трагедії нової війни», — сказав Стеттініус, намагаючись уразити аудиторію серйозністю ситуації. Він ретельно попрацював. Чарльз Болен вважав його презентацію найкращою на конференції. Проте це був довгий і виснажливий виклад, який заглиблювався в найменші дрібниці.
Рузвельт попросив Стеттініуса пояснити, як американська пропозиція вплине на прийняття рішень у Раді Безпеки. Державний секретар виголосив ще один тривалий екскурс, який додатково подовжив обов’язковий синхронний переклад. Щоб прояснити свою позицію, американці роздали меморандум із переліком основних позицій. Згідно з меморандумом, первинна пропозиція була змінена, щоб урахувати позиції Сталіна та Черчилля. Це створило непередбачувану проблему, оскільки вічно підозріливий Сталін хотів знати, які зміни було зроблено. Стеттініус зробив усе можливе, щоб пояснити, що зміни були малозначущими. Тоді заплуталися перекладачі, посиливши загальний дискомфорт. Стеттініус пізніше пригадував інцидент як «неприємний момент, коли росіяни подумали, що ми намагаємося щось протягнути».
Андрій Громико, найкраще з-поміж усіх членів радянської делегації ознайомлений із документом, прийшов на допомогу, переконуючи Сталіна, що зміни були несуттєвими. Але й у нього були проблеми. Під час перерви він приватно заявив Алджеру Гіссу, що навіть він не розуміє повністю посилань на статут Організації Об’єднаних Націй і йому було складно пояснити їх своїм зверхникам. Сприятливий момент було втрачено. Молотов зазначив, що радянській делегації потрібно більше часу для вивчення редакційних змін, унесених до американської пропозиції. Він запропонував продовжити обговорення наступного дня. З’ясувалося, що презентація, на яку Рузвельт так сильно розраховував, над якою Стеттініус тривалий час працював і яку Болен уважав такою досконалою, не змогла досягти бажаного результату[187].
Допомога раптово прийшла, звідки не очікували. Черчилль, який не виказував інтересу до теми, раптом вступив у обговорення на боці президента. Після приватного обіду з Рузвельтом він скористався гостинністю останнього й подрімав в одному з номерів Лівадійського палацу. Тепер він, здавалося, перебував у повній бойовій готовності. Його рішення взяти участь в обговоренні було цілковито несподіваним не тільки для американців,
