Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий

але і для його власної делегації. «Мені стало страшно, що може сказати прем’єр-міністр, — писав Алек Кадоґан своїй дружині, — він на цьому геть не знається, завжди відмовлявся розглядати це, а тут занурюється в дебати!» Черчилль сказав, що має сумніви щодо первинної формули голосування, яку розглядали у Думбартон-Оксі, але після вивчення нової пропозиції президента він дійшов висновку, що вона адекватно захищає інтереси Сполученого Королівства. Мир справді залежатиме від великих держав, але було б несправедливо не дозволяти меншим державам висловлювати свої занепокоєння. «Якби такого положення не було, то могло б виникнути враження, що три великі держави прагнуть керувати світом, тоді як їхнім бажанням є служити світові та вберегти його від повторення страшних жахів, які спіткали маси громадян», — сказав він, згідно із британським записом. Кадоґану відлягло: прем’єр-міністр дотримувався лінії, яку взяло Міністерство закордонних справ, і робив це максимально ефективно. «Спочатку він заминався, але досить добре впорався», — повідомив своїй дружині завжди критичний постійний секретар[188].

Сталін повернувся до дискусії, оскільки Черчилль послався на конкретний приклад того, як американська формула захищатиме інтереси великих держав. Позиція Черчилля була найкраще підсумована в американському протоколі: «Якщо Китай порушить питання повернення Гонконгу, то відповідно до пропозиції Президента, і Китай, і Велика Британія будуть позбавлені права голосу щодо методу врегулювання суперечки», — сказав він, щоб проілюструвати, як працюватиме система. Сталіну це здалося непереконливим. Кілька місяців тому в Москві Черчилль назвав приклад Гонконгу в розмові зі Сталіним, щоб показати, чому він виступає проти американської пропозиції. «Якщо під час обговорення цієї теми Британії та Китаю буде запропоновано вийти з кімнати, а питання буде вирішено Росією та Сполученими Штатами, Британія не буде задоволена», — сказав Черчилль 9 жовтня 1944 р. Тепер же, у лютому 1945 р., після того як американці переконали його, що він може заветувати будь-яке неприйнятне для себе рішення, видавалося, що його такий сценарій влаштовував.

Радянський лідер запитав, чи буде Єгипет членом Генеральної Асамблеї ООН, і запропонував обговорити Суецький канал. Черчилль усе ж хотів спочатку завершити обговорення свого прикладу з Гонконгом. Британія зможе застосувати право вето, щоб зупинити будь-які дії проти неї з боку Ради Безпеки, і «не буде змушена повернути Гонконг, якщо сама не вважатиме це за належне». Китай повинен мати право висловитися, і ті самі міркування стосуються Єгипту, якщо б ця країна мала скаргу щодо Суецького каналу. У ході обговорення ніхто не помітив, що Китай не є маленькою державою і, на відміну від Єгипту, розглядалося питання його членства в Раді Безпеки.

Сталін сказав, що не ставить під сумнів право менших народів висловлювати скарги, але вважає, що Черчилль помиляється в тому, що Китай або Єгипет удовольняться простою дискусією з питання: вони захочуть прийняти рішення на свою користь. Він знущався з риторики Черчилля щодо небезпеки створення враження, що великі держави хотіли керувати світом. Чи цього прагнули Сполучені Штати? — спитав Сталін під загальний сміх. Президент показав на мигах, що це не так. А може, Велика Британія? Ні. Радянський Союз? Можливо, Китай? Сміх тривав. Черчилль намагався пояснити, що він не хотів виділяти жодну потугу, але Сталін не зважав. Він іронічно продовжував: «Схоже, що дві великі держави вже прийняли документ, який дозволив би уникнути такого звинувачення, але третя ще не надала своєї згоди». Сталін пообіцяв, що радянці продовжать вивчати документ. Він був переконаний, що Сполучені Штати та Британія об’єдналися проти Радянського Союзу, і практично звинуватив їх у цьому[189].

Якщо презентація Стеттініуса завершилася плутаниною, то втручання Черчилля налаштувало Сталіна вороже. Тепер радянський лідер мав намір розповісти зібранню, що існує важливіше питання, ніж право менших держав висловити власну думку. Це питання — єдність трьох великих держав, які могли б забезпечити безперервний мир. Як прокоментував слова Сталіна американський протокол зустрічі: «Усі вони знали, що, поки троє з них живі, жоден із них не розпочне від імені своєї країни агресивних дій, але, зрештою, за десять років їх усіх може вже не бути серед живих. Прийде нове покоління, незнайоме з жахами нинішньої війни». Радянський диктатор практично повторював те, що Черчилль сказав своєму лікареві того самого ранку. Важко сказати, чи це був збіг, чи доказ ефективності радянського підслуховування. Пізніше Джеймс Бірнс вважав цю заяву настільки нехарактерною для Сталіна, що у спогадах приписав її Черчиллеві.

«Ми, вочевидь, беремо собі за мету встановити безпеку у світі, як мінімум, на наступні п’ятдесят років, або, можливо, [я так думаю] лише через свою наївність?» — провокативно цікавився Сталін. Тоді він нагадав усім, що «має розроблений пакт, який би завадив конфліктам між трьома великими державами». Його начебто турбувала спроможність великих держав запобігти відродженню німецького мілітаризму, але мало хто в кімнаті не розумів, наскільки небезпечними можуть бути ці конфлікти самі собою, незалежно від потенційного відродження німецької загрози. Натякаючи, що Рузвельт і Черчилль створили проти нього союз, Сталін нагадав колегам, що жодне мирне врегулювання не може бути тривким без участі Радянського Союзу. Після висловлення цієї неявної погрози він вибачився, що не встиг докладно вивчити американську пропозицію.

Слова Сталіна нагадали про те, що переговори про мир у Ялті були не перемовинами між Альянсом та Віссю, а між самими переможцями. Рузвельт мав на увазі саме це, коли обіцяв у четвертому інавгураційному зверненні працювати над «справедливим і міцним миром», і про це ж думав Черчилль, коли передбачав, що наступна війна буде ідеологічною, і навіть Сталін мав це на думці, розмірковуючи про самотнє майбутнє СРСР в організованій Америкою Організації Об’єднаних Націй. Його протест, імовірно, був зумовлений занепокоєнням, що Сполучені Штати та Британія використовуватимуть залежні від себе держави для дипломатичного наступу на СРСР. Сталін натякнув на це, коли сказав, що пропозиція президента може створити небезпечну для Великої Британії ситуацію: «Якщо Китай або Єгипет висунуть скарги проти Англії, то матимуть в Асамблеї друзів та захисників», — сказав він. Черчилль намагався розвіяти занепокоєння Сталіна.

Дебати закінчились, коли Рузвельт нарешті втрутився. Він тихо сидів протягом більшої частини обговорення, дозволяючи Черчиллеві виконувати всю важку роботу. Тепер він вступив у дискусію. Рузвельт підтримав Черчилля, запевнюючи Сталіна, що виключення якогось члена ООН потребуватиме одностайного рішення Ради Безпеки, що дозволило заспокоїти Молотова, який сказав, що радянська делегація чує про це вперше. Тоді Рузвельт пояснив, що єдність трьох великих держав була чільною метою його політики, але якщо між ними виникнуть конфлікти, вони стануть відомі світу незалежно від процедури голосування в Раді Безпеки. «Повне і дружнє обговорення в Раді ні в якому разі не сприяло б роз’єднаності, а навпаки, слугувало б демонстрації довіри, яку великі держави мають одна до одної, та виправдовувала б їхню політику», — підсумував він. Сталін жодним чином не показав, чи пом’якшив свою позицію, запропонувавши продовжити обговорення наступного дня. Президент не мав іншого вибору, як погодитися. Він знав, що без згоди Сталіна не буде Організації Об’єднаних Націй, і без цієї організації, як він вважав, не вийде тривалого миру[190].

Американці були розчаровані. «Я був глибоко стурбований явними свідченнями того, що Сталін не розглядав або навіть не читав нашу пропозицію