Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий
Частина III
Новий світовий порядок
[Кримська конференція] покликана покласти край системі односторонніх дій, закритим союзам, сферам впливу, балансу сил та всім іншим заходам, до яких зверталися століттями з незмінно провальним результатом.
Франклін Д. Рузвельт
Розділ 9
Рада Безпеки
Шостого лютого, у вівторок, Сара Олівер узялася писати листа матері. Вона описала палац Воронцова, а тоді повернулася до епізоду, який справив на неї того дня сильне враження. «Стоячи на терасі з видом на море, — писала вона, — ми побачили дивовижне видовище. Великий косяк риби було атаковано з повітря і з моря. З моря нападала зграя дельфінів, із повітря — сотні чайок, а бідолашні дурні риби лишень збивалися тісніше, поки майже 3 години тривав масовий забій». Сара сказала фельдмаршалові Гарольду Алекзандеру, який її супроводжував, що «риби вчиняли по-ідіотськи, не розпливаючись у різні боки», на що він відповів: «Так набагато краще, їм варто триматися разом».
Батько Сари поділяв її точку зору. Унаслідок свого строкатого політичного досвіду Вінстон Черчилль не надто вірив у переваги колективної дії. Того ранку його турбувала неуникненність, як він вважав, майбутньої війни. «Наступна війна буде ідеологічною», — сказав він лікареві, снідаючи в ліжку у власному покої. Не погодившись зі Сталіним практично у жодному сутнісному питанні напередодні, прем’єр-міністр удивлявся в майбутні відносини між комуністичним Сходом та капіталістичним Заходом без оптимізму[175].
Франклін Рузвельт того ранку також переймався майбутнім світу, але його роздуми були більш обнадійливими. У спорі про риб, він, мабуть, захищав би переваги колективної дії. Цього дня він хотів поставити на порядок денний питання Організації Об’єднаних Націй, тож викликав свого державного секретаря й запропонував йому стати головним доповідачем із цієї теми. Стеттініус був у захваті. «Цей момент мав стати найважливішим для мене, — писав він згодом. — Я присвятив проблемі побудови всесвітньої організації багато днів та ночей, відтоді як покинув посаду керівника програми ленд-лізу заради Державного департаменту. Якби нам зараз удалося переконати росіян прийняти нашу пропозицію щодо процедури голосування, можна було б скликати конференцію Організації Об’єднаних Націй, а наші плани щодо створення світової організації з питань миру та безпеки наблизилися б до втілення»[176].
Стеттініус перейняв у ставленні до ООН ентузіазм свого попередника Корделла Голла, лідера «вільсоніанців» у Державному департаменті. Перший проект Організації Об’єднаних Націй підготував заступник державного секретаря Самнер Веллз на основі досвіду Ліги Націй. Загальну асамблею Ліги Націй, плід Паризької мирної конференції, уперше скликали у Женеві в листопаді 1920 р., а востаннє — у квітні 1946 р., коли представники держав-членів проголосували за її розпуск. Реальна діяльність Ліги припинилася в 1939 р., на першому році війни, якій вона не змогла запобігти і провину за спалах якої загалом покладали на неї. Проблема полягала в тому, що Ліга була неспроможна ні ухвалювати рішення, ні забезпечувати їхнє виконання: усі резолюції потребували одностайного схвалення її Ради, виконавчого органу, до якого великі держави входили як постійні члени, а менші — як тимчасові, а також її Асамблеї. Принцип одностайності був закріплений у статуті Ліги: у п’ятому розділі статуту стверджувалося, що «рішення, ухвалені на будь-якому засіданні Асамблеї чи Ради вимагатимуть згоди всіх членів Ліги, представлених на цьому засіданні». Цього було практично неможливо досягти, особливо коли обговорювані питання стосувалися великих держав. Сполучені Штати до Ліги не долучилися. Вудро Вільсон отримав Нобелівську премію миру 1919 р. за внесок у створення Ліги Націй, але він не зміг подолати республіканську опозицію та переконати дедалі більш ізоляціоністський Конгрес ратифікувати Версальський договір, що було необхідно для американського членства в Лізі. Американські розробники статуту Організації Об’єднаних Націй усвідомлювали неминучий спротив, із яким зіткнеться в Конгресі будь-яка міжнародна організація, чиї рішення будуть обов’язковими для Сполучених Штатів. Їм також треба було подолати наслідки згубного прецеденту — неспроможності Ліги вплинути на поведінку Німеччини та Японії після їхнього виходу з організації 1933 р. та Італії, котра вчинила так само 1937 р. Створення 1940 р. цими трьома країнами Осі не викликало жодного дієвого опору з боку Ліги[177].
Щоб зробити нову організацію з підтримки миру ефективнішою, варто було вчитися на помилках її попередниці. Укладачі Статуту мали складне завдання узгодити питання, які багатьом здавалися взаємовиключними. Із серпня 1943 р. чільним розробником документа в Державному департаменті був Лео Пасвольський, керівник неформальної робочої групи у департаменті та колишній особистий помічник Голла. Пасвольський, п’ятдесятирічний єврей-емігрант із України, добре орієнтувався у питанні міжнародних організацій із підтримки миру. Ще 1919 р. він писав репортажі про Паризьку мирну конференцію для New York Tribune, а пізніше агітував за прийняття до Ліги Націй Радянського Союзу, хоч і заперечував його версію соціалізму.
Призначення Пасвольського головним розробником Статуту засвідчило перемогу підходу державного секретаря Корделла Голла над альтернативною моделлю, яку захищав Самнер Веллз. Галл відстоював централізовану структуру, тоді як Веллз хотів, щоб великі держави передусім несли відповідальність за безпеку у своїх регіонах. Модель Веллза випливала з рузвельтівського розуміння ролі «чотирьох поліцейських» — Сполучених Штатів, Британії, Радянського Союзу та Китаю — у повоєнній мирній угоді. Восени 1943 р., коли внаслідок гомосексуального скандалу Веллз подав у відставку, Рузвельт обрав централізовану модель. Такому рішенню Рузвельта посприяло і сподівання, що «чотири поліцейських» стануть постійними членами Ради Безпеки ООН[178].
Відкинувши ідею Веллза щодо регіональної відповідальності великих держав, Пасвольський мав зробити членство в новій організації привабливим для великих держав, не послабивши її здатності ухвалювати зобов’язувальні рішення. Ключ до розв’язання цієї дилеми полягав у правилах головного виконавчого органу Організації Об’єднаних Націй — Ради Безпеки: Пасвольський відмовився від принципу одностайності. Право вето мало надаватися лише постійним членам Ради Безпеки і не мало застосовуватися до всіх питань. За кілька місяців до Ялтинської конференції право постійних членів Ради Безпеки — Сполучених Штатів, Великої Британії, Радянського Союзу, Китаю, а пізніше і Франції — на вето в питаннях, які безпосередньо їх стосувалися, стало каменем спотикання на шляху до укладання угоди. Воно виявилось одним із небагатьох нерозв’язаних питань, що залишились після конференції у Думбартон-Оксі, яка відбулася у Вашингтоні між 21 серпня та 7 жовтня 1944 р.: там було розв’язано більшість проблем, пов’язаних зі створенням нової організації з підтримання миру.
Американська пропозиція, подана Пасвольським у Думбартон-Оксі, передбачала, що всі постійні члени Ради Безпеки повинні утриматися від голосування і, таким чином, від здійснення права вето, у більшості питань, що безпосередньо зачіпали б їхні країни. І британці, і радянці заперечували. Коли Черчилль поінформував Рузвельта про своє занепокоєння перед жовтневою поїздкою до Москви, президент закликав його не згадувати про свої перестороги в розмові зі Сталіним.
