Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
П. Тетеря написав листа королю, в якому підтримав звинувачення проти Виговського, що той нібито був організатором повстання на Правобережжі проти Польщі, таємним прибічником московського царя, і додав, що Виговський, мовляв, є спільником Сірка. Король не повірив Тетері й написав Виговському прихильного листа, в якому просив його придушити повстання. Тетеря сфальсифікував документи на підтвердження безпідставних звинувачень колишнього гетьмана України й розіслав повсюди листи. Крім того, він заручився підтримкою Маховського. Разом вони вирішили знищити Виговського. Треба зауважити, що в минулому Виговський зробив добро полковникові Маховському — викупив із неволі двох його небожів.
На початку березня 1664 року Виговський як київський воєвода видав універсал, скликаючи шляхту Київського воєводства на сеймик до Житомира. Однак розіслані повсюди листи Тетері зробили свою справу. Шляхта скрізь уже волала, що Виговський зрадник. Для з’ясування справи Виговський вирішив побачитися з Тетерею, але не застав його ні в Білій Церкві, ні в Рокитному. Саме в цей час колишнього гетьмана запросили в Корсунь, де Тетеря, Маховський та декілька польських воєначальників проводили нараду.
Колись Павло Тетеря був близьким приятелем І. Виговського. Він же був і родичем йому, бо перша його дружина доводилась сестрою Виговському. Але тепер він уважав І. Виговського за найбільшого свого ворога, бо боявся, що той скине його з гетьманства. Була ще одна причина ненависті Павла Тетері до Виговського. Оженившись з удовою Данила Виговського, донькою Богдана Хмельницького, П. Тетеря захопив усі Богданові скарби й загарбав усе добро бездітного Данила Виговського, яке мало перейти братам. І. Виговський вимагав, щоб Тетеря повернув родинне добро, але той цього не зробив, а ще більше зненавидів колишнього гетьмана.
«…Не підозрюючи нічого, Виговський прибув до Корсуня і став на квартирі в одного міщанина. До його зараз прийшов Маховський і оповістив, що він засудив його за зраду Польщі на смерть. Оповістивши Виговському свій присуд, Маховський вийшов з хати і поставив сторожу з польських жовнірів коло сінешніх дверей.
Виговський стояв серед хати як непритомний. Він почував, що попався в руки свого ворога, що неминуча смерть жде його за порогом. Усе його тривожне життя, усі події його віку майнули перед ним, неначе ряд узорців на довгій паперовій смузі — майнули події все криваві, неспокійні: і полон у татар, і битви гетьмана Богдана, і його служба в Богданових походах, і страшна битва під Конотопом, де він одбивався од Москви, де полягли десятки тисяч московського війська, і Гадяцька умова, і ласка короля. Листочки книги його життя перегортались швидко, неначе од вітру шелестіли… От він сам вступає на місце великого Богдана, він сам гетьман і великий князь України, надарований великими маєтностями, багатий і славний на всю Україну; от він воєвода і сенатор, а може, й знов гетьман і великий князь… і якийсь нікчемний полковник Маховський перетне нитку його життя, поверне в порох його мрії, потопче ногами його палкі бажання й його мертве тіло.
В хатині було тихо, як в домовині. Був ранок 9 марця (березня). Сонце пишно зійшло і осяяло усю хатину, підживило мертвоту тиші. Виговському стало невимовно важко на серці. Йому забажалося жити і добуватись слави. Він опам’ятувався і пожалів, що не взяв з собою козацької сторожі.
“Піду скажу Маховському, щоб дозволив мені покликати священика, щоб дозволив висповідатись і запричаститись перед смертю, а через священика я дам знати, що мене хотять зараз згубити з світа… Може, обізвуться міщани, стануть за мене, заступляться за мене козаки…” — подумав Виговський і раптом одчинив двері і вийшов надвір.
— Дай мені, полковнику, священика! Дай мені хоч висповідатись та заприча…
Здичілий і звірюкуватий Маховський скомандував жовнірам. Жовніри випалили з рушниць, і Виговський звалився і, як сніп, упав на одвологлу землю.
— Невже я впав од польських куль? Невже мене вбили поляки, котрих я так любив? — промовив Виговський і вхопився за серце. Жмені його були повні крові. Він махнув рукою і забризкав кров’ю лице й очі Маховському…
— Олесю моя дорога! Сину мій! — ледве промовив Виговський, і його голова впала на землю.
Збіглися міщани та козаки, внесли в хату мертвого Виговського і поклали на лаві. Хоч Виговського не любили за його прихильність до Польщі, але лиходійний вчинок полковника Маховського, котрий без суду й позовів покарав смертю сенатора і воєводу, цей розбійницький, самоправний вчинок збурив увесь Корсунь і підняв усіх проти Маховського. Маховський мусив тікати з Корсуня.
Звістка про убійництво Виговського швидко дійшла до Бара. В Барі добре знали Маховського, знали звірячі норови цього польського гайдамаки. Виговська вся отерпла й охолола, зачувши про такий самоправний вчинок Маховського. Вона впала, як сніп, на руки своєї приятельки Грушової та невістки Стеткевичевої.
В Барському замку все стривожилось. Усі сподівались, що лютий Маховський, ворог покійника Виговського, от–от незабаром з’явиться з своїм полком під Баром, нападе на замок, спалить, знищить і заграбує усе добро, повбиває усю сім’ю й рідню Виговського.
Комендант замку, брат Виговської, Юрій Стеткевич зараз дав приказ полагодити вали та частоколи кругом замку, звелів лаштувати гаківниці, поставити їх на валах, на башті узброїв двірських козаків, навіть наймитів, подававши їм рушниці. Чутка про убійництво Виговського швидко пішла по околицях. Дрібна православна шляхта, близькі й знайомі Виговського, православні пани сполохались: вони боялись, що загін Маховського от–от вчинить напад і виріже впень усіх православних шляхтичів, прихильників Виговського. Шляхта повтікала до Бара, зібравши спохвату деякі дорожчі пожитки та скарби. Увесь замковий двір сповнився втікачами. Діти підняли плач, жінки поперелякувались, поховались у садках за валами, в льохах, у пивницях. Юрій Стеткевич давав усьому лад та порядок, роздавав харч втікачам, роздавав рушниці та усяку
