Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

Однак Гадяцький договір, навіть ратифікований сеймом Речі Посполитої, практично не набрав життя. Український уряд на чолі з гетьманом Виговським припустився серйозного прорахунку, не зваживши на потужні антипольські настрої в українському суспільстві. На пам’яті народу були і тяжке його становище під час панування Речі Посполитої, і кровопролитні повстання та війни, які жорстоко придушувалися карателями, нерідко попри щедрі обіцянки, і гоніння на православну віру. Тяжким був би і військовий союз з Кримським ханством, що його ще раніше відновив Виговський. Усе це, замість того щоб зняти гостроту соціальних суперечностей, ще більше їх посилило. Цим скористалася опозиція, до якої почали поступово прихилятися й деякі сподвижники Виговського, серед яких був і Іван Богун. Особливо негативно сприйняли рядові козаки пункт Гадяцького трактату про нобілітацію1 старшини. Сам Виговський отримав тоді міста Лисянку, Любомль, Смілу (через останню різко загострилися відносини з Ю. Хмельницьким), а його брати — Стеблів, В’язівок та ін.

__________

1Нобілітація — надання дворянського титулу, шляхетства

Царський уряд був дуже стурбований Гадяцьким трактатом і пішов навіть на серйозні поступки гетьману, але до російсько–українських переговорів з цього приводу не дійшло. Громадянська війна переросла у війну з Московією, яка відкрито стала на бік опозиції. Після невдалої спроби Данила Виговського та Івана Богуна вибити царські війська з Києва питання про поступки було знято з порядку денного.

Зібравши раду, Виговський узгодив з нею план кампанії по розгрому опозиції та царських військ на прикордонні. Головний удар мусили завдати об’єднані сили козацьких і татарських військ під командуванням мурз Канмамета, Урака та Булата. Ці війська мали взяти Путивль, Сівськ, Суми, Недригайлів, Царевоборисів, Кам’янське та інші «порубіжні міста». Виговський швидко перетнув тодішні кордони, але надовго загруз, упродовж цілого місяця облягаючи Кам’янське. Ординці вчинили напади на Недригайлів та Царевоборисів, але після цього їхні головні сили повернули до Криму. Іван Нечай розбив царські війська на Стародубщині (Мглин), а глухівський сотник Пилип Уманець узяв в облогу загін царських військ під Новгородом–Сіверським. Але противна сторона не сиділа склавши руки. На кордонах почало збиратися велике царське військо, яке здійснювало рейди в глиб України. Опозиція, посилена допомогою з Росії, розв’язала активні дії на Лівобережній Україні. Так, І. Донець і котельвянський сотник Степаненко розгорнули наступ на Полтаву, де розташувалася залога полковника Ф. Гаркуші. Одночасно рушили в наступ І. Іскра, який оголосив себе наказним отаманом, С. Довгаль, який назвався миргородським полковником, і сотник Остап Воропай. Місце страченого Я. Барабаша посів новообраний кошовий отаман Іван Безпалий, який отаборився в Ромнах. 12 грудня 1658 року на допомогу останньому прийшов з військами князь Г. Ромодановський, а пізніше, уже в січні 1659 року — військо під командуванням князів С. Пожарського, С. Львова, Ф. Куракіна. Таким чином, в тилу у Виговського сконцентрувалася величезна армія, і гетьман мусив відступити. Саме тоді до Ромен з Гадяча підоспів І. Іскра. На шляху до Лохвиці в селі Піски його зустрів загін гетьманських військ під командуванням І. Скоробогатька. 22 січня Іскра тримав оборону, а 23 січня 1659 року його загін було винищено, сам Іскра з старшиною Ободом загинули.

Війна ставала все масштабнішою, обидві сторони кидали в бої нові й нові резерви. Але в той час як Річ Посполита надавала Виговському скоріше символічну допомогу, а Кримське ханство обмежувалося короткочасними походами, царська Московія поступово нагромадила на кордонах могутнє військо, яке все активніше проводило операції в Україні, не спиняючись перед тяжкими репресіями. Особливо «відзначився» князь Ю. Борятинський. Після невдалої спроби Д. Виговського взяти Київ він, ходячи на лови за «изменниками», сплюндрував і випалив околиці міста, вирубав і повісив чимало мирних жителів. Небезпідставно Гуляницький гостро дорікав царському послу за те, що «безпрестанние войска свои на нас с своевольниками насилает и многие места выжгли и высекли, взяв за присягою и поругательство над християны чинит, пуще бусурманов турков и жидов; лутчи да быть у турка, а нежели у москалей». Поели Виговського, які вимагали в царя не втручатися в українські справи і повернути назад свої війська, були заарештовані. Опозиція, відбиваючи в урядових військ міста й села, жорстоко мстилася за репресії, не спиняючись перед умовляннями та заборонами деяких царських воєначальників. Зі свого боку Виговський все жорстокіше намагався придушити опозицію.

На початку лютого 1659 року він розбив ворожі війська під Переяславом, про що сповістили Європу деякі друковані «летючі листки» (газети). 14 лютого Виговський підійшов до Миргорода, де засів один із лідерів опозиції С. Довгаль, і запропонував його жителям здатися. Листи гетьмана та агітація миргородського протопопа Пилипа схилили миргородців до згоди. Довгаль мусив капітулювати разом зі своїми військами. Московський загін, що був при ньому, роззброїли, пограбували і відпустили на всі чотири сторони. Гетьман рушив після цього на Гадяч, Хорол, Сорочинці й Грунь, розбиваючи на шляху загони опозиції. Юрій Немирич вів боротьбу за Лохвицю. Тоді ж тяжкі бої розгорнулися під Мстиславом, де в наступ перейшли війська Івана Нечая та Самійла Виговського. Гетьман у цей час наштовхнувся під Грунню на значний опір опозиції, після чого взяв в облогу Зіньків, де укрився з двома тисячами запорожців та царськими військами Іван Силка, що проголосив себе наказним гетьманом. Облога міста затяглася. Не допоміг і прихід з–під Лохвиці Юрія Немирича. Після кількох невдалих штурмів Виговський відступив і рушив на захід, узявши на шляху Веприк, Ра- шівку, Мошенки, а потім повернув до Чигирина. Командування над гетьманськими військами на Лівобережній Україні було покладено на Г. Гуляницького. Тим часом зі сходу на Київ посунула потужна лавина царських військ, яка налічувала понад 100 тисяч вояків.

Цими військами командували князі О. Трубецькой, С. Пожарський, Г. Ромодановський, С. Львов, Ф. Куракін. До них приєднався із загонами сил опозиції І. Безпалий. На шляху царських військ стояли гетьманці ніжинського полковника Г. Гуляницького, на якого було покладено командування на Лівобережній Україні, а також прилуцького полковника Петра Дорошенка. Гетьманці стояли відповідно під Конотопом та Срібним. Ромодановський і Безпалий узяли Лохвицю, потім Срібне, причому останнє місто вирубали упень і спалили. Майже одночасно обложили в Конотопі Гуляницького. Невдовзі сюди стягнулися всі царські війська, які вийшли із Слобожанщини. Гуляницькому вже не вперше було приймати оборону фортець, то й цього разу він зі своїми ніжинськими та чернігівськими козаками хоробро протистояв ворожим військам, завдаючи їм великих утрат. Не допомагали ані штурми, ані підкопи з мінами,